«ДВІ СИНІ ТОРБИ СПРАВЕДЛИВОСТІ ЗА СКРОНІ КИНУТО МОЇ...»

Павло Вольвач
***
Небо квітневі викреслюють птиці,
Стиха на лиця ляга непроглядь
Двом, що при сутінках в кухні сидять,
У позатаєній Київ-столиці,

Й ніби чаклують... А дійсність всесильна
Не визнає ані слів, ні зусиль,
Їй ні до чого тюрма пересильна,
Смерть, і рядок, і якийсь там Василь.
 

Кн. 30-31 №1-2 2013

ПАВЛОВА ПОШТА

Олександр Хоменко, поет, есеїст
Як і новозавітному Павлові, доля офірувала йому сутності найкоштовніші – шляхи й осяяння… «Шосейка щось крізь рідний вітер свисне/І кане в осінь, тиху і глибоку» чи «Твій поїзд мчить. І все переплелось –/Торби і звуки, запахи і лиця», – то направду обрана його пора, коли світ у літеплому побутуванні шорсткої справдешности розгортається просто й прозоро, знакуючи обриси людей водночас настільки живими й минущими, цілокупними й іконічно-притчевими, що у стисненому хронометражі однієї-двох хвилин ураз проявляється щось таке, про що роками й роками не здогадувався навіть, а тут ураз спало воно в потоках чистої екзистенції, де «вже не крижане і не залізне/Оце життя. Така зігріта мить./ Вагон заснув. А за вікном Вітчизна/Вогнями блимає, мостами стугонить».

Кн. 30-31 №1-2 2013

СУВОЇ ПІДЗЕМНОЇ ТИШІ

Олександр Хоменко, поет, есеїст
Олександр-Теодор Федорук має щасливу нагоду втішатися кшталтами чистої поетичної екзистенції («прошепотів рядок, строфу чужої чистої поезії» – то його питоме, родове, сутнісне) поза марнотою обважнілих узвичаєнь: тут годі говорити про місце «в обоймі», тягар книжок та презентаційних конотацій, «очікувані сподівання» та рецептивні загальники. Із надісланого до редакції біографічного шкіцу дізнаємося про поета саму дещицю (з родини переселенців із Холмщини, студіював педагогіку в Запоріжжі, живе в селі Мар’янівка, спорадично друкуючи по часописах педагогічні екзерсиси) – власне, так і має бути в розповні естетичного раювання, яке спадає лише на тих, хто спромігся стати легким і прозорим. 

Кн. 30-31 №1-2 2013

ALTER EGO*

Олександр-Теодор Федорук
*Текст ориґінальний
***
Кричу із захаращеного низу, й не чути мого крику. Із бруду кричу, презирливо відводжу очі від облич і старіючих речей, образливих для життя. Не звинувачую нікого – звинувачую себе: живи окремо й повільно, як усі живуть, нічим не обурюючись, – і все. Але ні – кричу із захаращеного повсякдення, із бруду і сміття, ховаючи очі, щоб не бачили люди презирства мого й жалю.
Із вірша Вакхіліда
Вітер блакитний над островом Кеос, вітер теплий, осінній. На піщаному березі юнь золота щось святкує, зібралися у скелях затишних, на траві килими розгортаються, стеляться. Після нічного дощу ще не висох пісок.
 

Кн. 30-31 №1-2 2013