РІВЕНЬ ПЕРЕВТІЛЕННЯ

ПОЕТИ ЛАВРСЬКОЇ ШКОЛИ: МИКОЛА ВОРОБЙОВ, ОЛЕГ ЛИШЕГА, ІВАН СЕМЕНЕНКО
Юрко ҐУДЗЬ (вступне слово до зустрічі з поетами Лаврської школи 1993 року в Будинку вчителя)
Сьогодні, 28 жовтня, в четвер, за сім зим до початку третього тисячоліття, ви матимете нагоду почути і побачити трьох поетів. Остання можливість – побачити ще на вчорашній вечір – була проблематичною: я не був впевнений, що зможу зібрати їх разом, всіх трьох – гадав, прийдеться використати магнітофонний запис їхніх голосів й засвідчити хоч таким робом їхню невидиму присутність в цій залі... В чому ж тут виникла складність? Поети Лаврської школи Микола Воробйов, Іван Семененко, Олег Лишега – це не просто поети і не просто люди. То є різновид щезників... Ось мені говорили, де можна знайти Олега Лишегу... Я прибігав на вокзал, десь з хвилин сорок їхав у напрямку Фастова, виходив на станції з якоюсь напівдитячою назвою – Малютянка, кілометрів зо три йшов лісом – до вказаного місця... Й нікого там не знаходив. 

Книга 01 1995

МИКОЛА ВОРОБЙОВ

СТІНА
Не спить пісок, хоч яка ця стіна міцна. Звичайно, можна не помічати, як він сиплеться,
можна скільки завгодно шукати ворогів,
котрі підступом руйнують стіну,
але суть людська, що оточила себе стіною,
невмолима, як і пісок, що сиплеться.
І вся її надійність і надміцність –
то ще більше бажання зруйнувати себе.

ПІСОК
Там, де ти жив, – тепер пісок.
Де батько твій жив – теж пісок.
Там, де дід твій жив, – теж пісок.
Бо всі ви йшли шукати воду.
Рушали вранці від струмка,
приходили в полудень до річки.
А потім день за днем
багато років
в краї далекі йшли.
І пересох струмок,
і там, де ви жили,
тепер
пісок.

Книга 01 1995

ІВАН СЕМЕНЕНКО

Із книги «Архіпелаги – Атоли», 1971 р.
19
відчиняються вікна
великого вітру життя
з них випливають обличчя
людей і тварин і рослин
і морди чортів
і вази рогаті всіх черепів
що ховались під плівку тоненьку
внутрішнім сном мари
і голови ті кам’яні пророків
що з неба упали відтяті
і олтарями стали
або тим наріжним камінням
лежать за вікном безкінечним
останню додумують думу
в чеканні тих наших кісток аскетичних
і думок про Бога
що після смерті
єдині лишаються

Книга 01 1995

ОЛЕГ ЛИШЕГА

ЛИС
Ще день такого сонця,
І можна буде спати в лісі...
Попереду, в кінці березової алеї
Вертаються з нічної роботи
На Глеваху дві жінки,
Поволі обходять понад край глибоку калюжу
І одна таки оглянулась: хтось знов
Понуро плентається, чужий,.
Але ще далеко...
Раптово сходять убік, на галяву,
У торішню траву, і, засміявшись,
Нижча приклякла на коліно,
Піднесла до ока щось темне і подивилась
На високу, біляву, ще молоду,
Розстібнуту на сонці,
З пучком підсніжників на грудях... 

Книга 01 1995

ІГОР БОДНАР: «ІНТЕРПРЕТУЮ МОВЧАННЯ ВЛАСНЕ…»

Із тисячі доріг
Одну
На все життя
Зберіг –
Ту, яка ще й досі
Десь починається
За порогом
Нашої хати.

 

 

Книга 21 №4 2010

«Я РОДОМ ЗІ СВІТАНКУ»

Надія Дідик-Боднар, викладач Коледжу мистецтв ім. А.Ерделі, Закарпатського художнього інституту
Великі білі плахти снігу застеляли людські обійстя, прикрашали ажуровими шалями паркани на вулицях, притрушували пухнастими сніжинками високі дерева, творили інтриґу казковости й улюбленого свята. Так починалася зимова феєрія – свято Миколая, що в особливий спосіб ощасливлював усю українську дітвору. Ця багатовікова традиція формувала генетично романтичну ментальність нашого народу і, звичайно, мою. І в цьому велика заслуга мого старшого брата, що зумів своїми ориґінальними подарунками, а особливо яскравими мистецькими дитячими книжками, виховати моє світосприйняття та творчий дух.
Можливо, це не так актуально з погляду сучасника, але мені хочеться провести паралель з Ігоревого дитинства, адже його дитячі асоціації, напевно, не можуть бути настільки щасливими, бо народився він такої ж гарної зими, на Різдво, 8 січня 1941 року, але за зовсім іншої історичної ситуації. 

Книга 21 №4 2010

«...НЕБА НЕ СХОДИШ БОСОНІЖ»

Павло Гірник

Спізнилося небо тебе прихистити на мить,
І тіло піднесли дими понад капища отчі.
І вже – не спочити, а просто себе зупинить,
У віщого сну напитати, обмовки пророчі.
Спізнився – очікуй нагоди.
Не встиг, то ходи по землі.
Ховай за халяву на цямрині писаний аркуш.
Коли біснуваті на втоптаній в душу золі
Шикуються знову на Євалт яничарського маршу.
Навіщо тобі прозирати оту марноту,
Палити останні легені сипкою пітьмою?
Книга 17 №4 2009

НА БЕРЕСТОВЕ

Олександр Сопронюк, поет, публіцист, головний редактор газети «Слово»
Він народився Великодньої п’ятниці – тієї пекельної для українців – 29 весни XX сторіччя. Тоді саме одібрано людям Господове – землю, а самих їх кинуто погноєм до кошари. У свої штири годи (33-го) він німував голодним криком. Та марно: ні далека – страх як демократична – Гамерика, ні така близька, «архіхристиянська», Европа, – не чув ніхто, потурали московським дикунам.
Одпух. Одгоївся. 39-го ткнувся в неголену батькову щоку, який приніс був на Гуманьщину власного кістяка з Соловків – приніс у свій Ягубець, що його потолочили давнім часом татари, двічі різав до коліна гетьман корони польської Чарнецький і донищили у тридцятих москалі.
 

Андрій Данченко«Я МУСИВ ГОРУ ЗНЕСТИ»

БЛАГОСЛОВЕННЯ
Ніхто
не бачив, як двоє
плачуть – батько і син.
Порох зволожений,
вечір стривожений.
В безвість, юначе!
Батько –
один.

Книга 16 №3 2009

ІВАН АНДРУСЯК: ЯК ТІШИТЬСЯ ОСКОМИНА РУДА

Олександр Сопронюк, поет, есеїст
Я люблю Андрусяка — як то водиться: «попало». Зазнайомились ми десь років 100 тому на гостині в Олеся Донія. Олесь мешкав тоді на столичній Солом’янці. Пам’ятається, крєпко нависла дощова мана — сумувала філософська листопадова осінь. Ми забогемили. На цілу ніч. Зібрали щось на стола. Іван статечно поважний. ґрунтовний. Згадав горішні дідові дахи, де натрапив свого часу на патронові кошелі, кулеметні стрічки і поетичну збірку Івана Франка, з якою просидів до рана...

Іван Андрусяк
* * * 
Дочці Єлисаветі на 9 березня
проходить день – і тихо, як Тарас,
твоя земля стирається – і видко,
як витікає заздрісно і швидко
із-під сповитку порожнистий час,
як тішиться оскомина руда
своїм серпанком,
як Дніпро і кручі
переступає другий, третій учень,
і корчиться під плотом лобода,
і ті лоби, що знаджені давно,
лобами крешуть,
іскрами тріскочуть, –
і день іде, як виводок до ночі,
натерши очі сивим полином

Книга 13 №4 2008

«ЗА СВІТ СТАЛИ КОЗАЧЕНЬКИ...»

Валерій Ілля
«за Світ стали козаченьки...»
виніс батько сідло
мати шаблю
од сестриної сльози свічка засвітилась
що при ній осідлано коня
б’є копитом кінь щоби збудить й полеглих
а пан сотник коло церкви дочекатися не можуть
поки хлопці в пазухи понабирають солов’їв
поки та рука дівоцька пустить стремено
вже на корогви дихнула пісня
кров орлина з солов’їною змішалась
вже злітають хлопці в сідла
аж в крові дідів орлиний клекіт
дрібно кінь передніми перебирає
ніби змій толочить
бо козацьке око не потрапило ні разу їх побачить
щоб затулить собою найсумніше в світі
серце України
материна рука вже хрестить шлях
а над степом сльоза сонця сходить
на віки
навіки

Книга 6 2004