ХТО ВИП’Є IСТИНУ МОЇХ СУМЛІНЬ*

Олесь Ульяненко, письменник

*Тексти ориґінальні
2010 року переступив межу цього світу Олесь Ульяненко. Так хочеться повернути, стулити те, що втратилося-відійшло. Тоді повертаєшся до начал. Тому на шпальти «Артанії» в пам'ять про Олеся Ульяненка лягає болючо-чиста поезія, що, як він сам говорив, спадала на нього стовпом.

Хто вип’є істину моїх сумлінь,
Коли ось так переді мною
Стоять, у шати вкутавшись, святі –
Нікчемні, ниці і убогі...

Книга 20 №3 2010

ЛІРИЧНИЙ МАНДАТ ОЛЕСЯ УЛЬЯНЕНКА

Анатолій Дністровий, письменник
«Не відлюбив свою тривогу ранню…»
                                            Василь Стус
Скажу чесно – це дуже небезпечна справа говорити про ранні твори зрілого та самобутнього автора. І річ навіть не в критеріях чи у фокусах оцінювального бачення, а в самому розумінні такої процедури. Отже, з якою метою можна чи потрібно аналізувати перші літературні кроки, перші вправи, поетичні проби? Я переконаний, що важливішим має бути не стільки сам текст, як те, що через нього промовляє. Іншими словами, це установка на те, з яких енерґетичних, світоглядних, ціннісно- смислових ресурсів починався Ульяненко-прозаїк.
У його поетичних текстах уже зринули ті коди-повідомлення, які детально та панорамно розроблятимуться в романній творчості. «Куля», «зрада», урбаністичний ландшафт, неприкаяний Київ, натовп (безформні «роти» і «гучні оплески»), самість, порожня квартира – крізь подібну символіку, крізь незмінне та загострене відчуття незбагненної тривоги, крізь «подерту», навіть аванґардну за своєю естетикою метафорику Олесь уже в юності виходив на свої «великі» романні теми.

Книга 20 №3 2010

ЧОЛОВІК ТЕСЛЕНКІВСЬКОГО ХАРАКТЕРУ

Євген Пашковський, письменник, 1992
Олесь Ульяненко, чоловік тесленківського характеру, голосу долі, по-своєму завершує перебіг останніх літературних поколінь: гнані, вигнані, запізні; небалакучий, знаю про нього уривчасто: народився в Хоролі, жив, воював, тинявся світом, укупі з вітряними млинами пере- чікував негоду північного краю, піднімав прапори, пив тринадцяту каву біля залюдненого Майдану, катувався по божевільнях, передихував по «капезе», серце його було в домі скорботи, доки втішалися веселощами безглузді, динарій обертався профілем кесаря, політики плодили партії й фонди на підтрим самих себе, порожніло лукавство про чорнобильські дзвони, до другого пришестя потрапляв під перегляд закон про рівноапостольство Слова,...

Книга 20 №3 2010

ВИСІК МЕНЕ ДОЩ ЛЮТОЮ ЖУРБОЮ

Олександр Сопронюк, головний редактор газети «Слово», поет, публіцист
Тої ночі були на гостині у Віктора Соловйова (це його рука взимку 94-го поклала на чорне тло світлий Іванів образ). 3рана вийшли в сніг – різкий, гострий і навдивовижу густий. Неспішно котили Вишгородською: минули Шевченків музейний будинок, далі – трамваєвий загін і той чорний Куренівський терен, де 50 років тому сталася «потопальна» траґедія...
Німували – Царинний умів красномовно мовчати. Коли вже бралися під гору од «спартанського» стадіону, Іван, начебто знічев'я, кинув до мене: «Сашку, проситиму тебе про щось...» На трамваї, за числом 11-ть (своїм ходом), дісталися леґендарної кав’ярні на Пушкінській.

Книга 19 №2 2010

НАМ НОВІ НЕ ПОЧИНАТЬ ПІСНІ, КОЛИ ЗАМУЛИЛАСЬ МЕЛОДІЯ ПЕРВІСНА

Іван Царинний, поет

УРОКИ МАЛЯРСТВА

Важливо акварелі вдало підібрати,
По променю піти
І фарби не розхлюпать.
Уміти звуки ранку Із дитинства слухать,
І головне – Світанку не проспати.

Книга 19 №2 2010

ЦЕ Я – ЗАШНУРОВАНА В ШОРИ МІШЕНЬ

Іван Козаченко
Мова йде про туман, що не має початку ні краю,
про замріяний самообман, де і я, нерожденний, згораю.
Про дітей і тварин, що не винні у нашому горі,
про ліхтар маяка і вітрило в далекому морі.
Про найближчих людей, що давно вже далеко, не з нами,
про скелети ідей і про сонце понад табунами.
І про цятки зірок, що зоріють – зіниця в зіницю,
і про те, що рокує пророк, про надії тремтячу синицю.

Книга 19 №2 2010

ДЕРЕВА ЗАПЛЕЛИ НА СВІТЛІМ НЕБІ ТИН МІЖ МНОЮ І МІЖ НИМ

Віктор Шакула

МАТЕРІ
Ми довго проживем, на те і світ безмірний. 
І погляд розгорта, і розвіває сніг, 
вірніше, сніг лежить, немов пустий напірник,
сніжинок крутія потверджує цей збіг.

Ми довго проживем, на те і я у тебе.
І знову виника безгрішність білизни.
Я так ще не вертавсь, як деревце отерпле,
у свій найперший сніг, по сьогоденні сни.

Книга 19 №2 2010

ТАК СТРАШНО КЛЕКОТИТЬ ВОДА, В ВІНКУ НЕ РОЗПЛЕСКАЛАСЬ...

Петро Галич

КАМІНЬ
Біг вітер по землі кривий –
з дороги збився.
І я б почув тоді:
– Повій...
Та камінь звівся.
Сидів на ньому сонний крук,
Цей вічний Каїн.

Книга 19 №2 2010

КИЇВСЬКА КВАДРИҐА: ПОЕТИ ПОСЕРЕДИНІ СВІТУ

Олександр Хоменко, поет, есеїст
Вони залишили непочатими уготовані їм жбани з єлеєм – обравши інший шлях, інше посланництво, іншу харизму. Хтось готувався до довгої ночівлі, знімаючи відсотки із пожовклих «активів» комунально-кухонного бунту, хтось, злодійкувато озираючись, записувався в чергу на Шевченківську, вправні й меткі дерибанили Спілку, конвертуючи власну недовизнану ґеніальність у стабільну нерухомість чиновно-опецькуватого Печерська, комусь навіть пощастило «вписатися» до кошари під куполом – лише їхнє довкілля лишилося діткливо-чистим. І білим, бо шляхетна кров на білому снігові відлунює лише обраним: «Сніги//останній сніг цілує ряст//так як цілують тих що не приходять», – значив порубіжного 87-го – наприпочатку їхньої епохи – Петро Галич;

Книга 19 №2 2010

РІВЕНЬ ПЕРЕВТІЛЕННЯ

ПОЕТИ ЛАВРСЬКОЇ ШКОЛИ: МИКОЛА ВОРОБЙОВ, ОЛЕГ ЛИШЕГА, ІВАН СЕМЕНЕНКО
Юрко Ґудзь (вступне слово до зустрічі з поетами Лаврської школи 1993 року в Будинку вчителя)
Сьогодні, 28 жовтня, в четвер, за сім зим до початку третього тисячоліття, ви матимете нагоду почути і побачити трьох поетів. Остання можливість – побачити ще на вчорашній вечір – була проблематичною: я не був впевнений, що зможу зібрати їх разом, всіх трьох – гадав, прийдеться використати маґнітофонний запис їхніх голосів й засвідчити хоч таким робом їхню невидиму присутність в цій залі... В чому ж тут виникла складність? Поети Лаврської школи Микола Воробйов, Іван Семененко, Олег Лишега – це не просто поети і не просто люди. То є різновид щезників... Ось мені говорили, де можна знайти Олега Лишегу... Я прибігав на вокзал, десь з хвилин сорок їхав у напрямку Фастова, виходив на станції з якоюсь напівдитячою назвою – Малютянка, кілометрів зо три йшов лісом – до вказаного місця...

Книга 18 №1 2010