ХТО ВИП’Є IСТИНУ МОЇХ СУМЛІНЬ*
Олесь Ульяненко, письменник
*Тексти ориґінальні
2010 року переступив межу цього світу Олесь Ульяненко. Так хочеться повернути, стулити те, що втратилося-відійшло. Тоді повертаєшся до начал. Тому на шпальти «Артанії» в пам'ять про Олеся Ульяненка лягає болючо-чиста поезія, що, як він сам говорив, спадала на нього стовпом.
Хто вип’є істину моїх сумлінь,
Коли ось так переді мною
Стоять, у шати вкутавшись, святі –
Нікчемні, ниці і убогі...
ЛІРИЧНИЙ МАНДАТ ОЛЕСЯ УЛЬЯНЕНКА
Анатолій Дністровий, письменник
«Не відлюбив свою тривогу ранню…»
Василь Стус
Скажу чесно – це дуже небезпечна справа говорити про ранні твори зрілого та самобутнього автора. І річ навіть не в критеріях чи у фокусах оцінювального бачення, а в самому розумінні такої процедури. Отже, з якою метою можна чи потрібно аналізувати перші літературні кроки, перші вправи, поетичні проби? Я переконаний, що важливішим має бути не стільки сам текст, як те, що через нього промовляє. Іншими словами, це установка на те, з яких енерґетичних, світоглядних, ціннісно- смислових ресурсів починався Ульяненко-прозаїк.
У його поетичних текстах уже зринули ті коди-повідомлення, які детально та панорамно розроблятимуться в романній творчості. «Куля», «зрада», урбаністичний ландшафт, неприкаяний Київ, натовп (безформні «роти» і «гучні оплески»), самість, порожня квартира – крізь подібну символіку, крізь незмінне та загострене відчуття незбагненної тривоги, крізь «подерту», навіть аванґардну за своєю естетикою метафорику Олесь уже в юності виходив на свої «великі» романні теми.
ЧОЛОВІК ТЕСЛЕНКІВСЬКОГО ХАРАКТЕРУ
Євген Пашковський, письменник, 1992
Олесь Ульяненко, чоловік тесленківського характеру, голосу долі, по-своєму завершує перебіг останніх літературних поколінь: гнані, вигнані, запізні; небалакучий, знаю про нього уривчасто: народився в Хоролі, жив, воював, тинявся світом, укупі з вітряними млинами пере- чікував негоду північного краю, піднімав прапори, пив тринадцяту каву біля залюдненого Майдану, катувався по божевільнях, передихував по «капезе», серце його було в домі скорботи, доки втішалися веселощами безглузді, динарій обертався профілем кесаря, політики плодили партії й фонди на підтрим самих себе, порожніло лукавство про чорнобильські дзвони, до другого пришестя потрапляв під перегляд закон про рівноапостольство Слова,...
ВИСІК МЕНЕ ДОЩ ЛЮТОЮ ЖУРБОЮ
Олександр Сопронюк, головний редактор газети «Слово», поет, публіцист
Тої ночі були на гостині у Віктора Соловйова (це його рука взимку 94-го поклала на чорне тло світлий Іванів образ). 3рана вийшли в сніг – різкий, гострий і навдивовижу густий. Неспішно котили Вишгородською: минули Шевченків музейний будинок, далі – трамваєвий загін і той чорний Куренівський терен, де 50 років тому сталася «потопальна» траґедія...
Німували – Царинний умів красномовно мовчати. Коли вже бралися під гору од «спартанського» стадіону, Іван, начебто знічев'я, кинув до мене: «Сашку, проситиму тебе про щось...» На трамваї, за числом 11-ть (своїм ходом), дісталися леґендарної кав’ярні на Пушкінській.
НАМ НОВІ НЕ ПОЧИНАТЬ ПІСНІ, КОЛИ ЗАМУЛИЛАСЬ МЕЛОДІЯ ПЕРВІСНА
Іван Царинний, поет
УРОКИ МАЛЯРСТВА
Важливо акварелі вдало підібрати,
По променю піти
І фарби не розхлюпать.
Уміти звуки ранку Із дитинства слухать,
І головне – Світанку не проспати.
ЦЕ Я – ЗАШНУРОВАНА В ШОРИ МІШЕНЬ
Іван Козаченко
Мова йде про туман, що не має початку ні краю,
про замріяний самообман, де і я, нерожденний, згораю.
Про дітей і тварин, що не винні у нашому горі,
про ліхтар маяка і вітрило в далекому морі.
Про найближчих людей, що давно вже далеко, не з нами,
про скелети ідей і про сонце понад табунами.
І про цятки зірок, що зоріють – зіниця в зіницю,
і про те, що рокує пророк, про надії тремтячу синицю.
ДЕРЕВА ЗАПЛЕЛИ НА СВІТЛІМ НЕБІ ТИН МІЖ МНОЮ І МІЖ НИМ
Віктор Шакула
МАТЕРІ
Ми довго проживем, на те і світ безмірний.
І погляд розгорта, і розвіває сніг,
вірніше, сніг лежить, немов пустий напірник,
сніжинок крутія потверджує цей збіг.
Ми довго проживем, на те і я у тебе.
І знову виника безгрішність білизни.
Я так ще не вертавсь, як деревце отерпле,
у свій найперший сніг, по сьогоденні сни.
ТАК СТРАШНО КЛЕКОТИТЬ ВОДА, В ВІНКУ НЕ РОЗПЛЕСКАЛАСЬ...
Петро Галич
КАМІНЬ
Біг вітер по землі кривий –
з дороги збився.
І я б почув тоді:
– Повій...
Та камінь звівся.
Сидів на ньому сонний крук,
Цей вічний Каїн.
КИЇВСЬКА КВАДРИҐА: ПОЕТИ ПОСЕРЕДИНІ СВІТУ
Олександр Хоменко, поет, есеїст
Вони залишили непочатими уготовані їм жбани з єлеєм – обравши інший шлях, інше посланництво, іншу харизму. Хтось готувався до довгої ночівлі, знімаючи відсотки із пожовклих «активів» комунально-кухонного бунту, хтось, злодійкувато озираючись, записувався в чергу на Шевченківську, вправні й меткі дерибанили Спілку, конвертуючи власну недовизнану ґеніальність у стабільну нерухомість чиновно-опецькуватого Печерська, комусь навіть пощастило «вписатися» до кошари під куполом – лише їхнє довкілля лишилося діткливо-чистим. І білим, бо шляхетна кров на білому снігові відлунює лише обраним: «Сніги//останній сніг цілує ряст//так як цілують тих що не приходять», – значив порубіжного 87-го – наприпочатку їхньої епохи – Петро Галич;
РІВЕНЬ ПЕРЕВТІЛЕННЯ
ПОЕТИ ЛАВРСЬКОЇ ШКОЛИ: МИКОЛА ВОРОБЙОВ, ОЛЕГ ЛИШЕГА, ІВАН СЕМЕНЕНКО
Юрко Ґудзь (вступне слово до зустрічі з поетами Лаврської школи 1993 року в Будинку вчителя)
Сьогодні, 28 жовтня, в четвер, за сім зим до початку третього тисячоліття, ви матимете нагоду почути і побачити трьох поетів. Остання можливість – побачити ще на вчорашній вечір – була проблематичною: я не був впевнений, що зможу зібрати їх разом, всіх трьох – гадав, прийдеться використати маґнітофонний запис їхніх голосів й засвідчити хоч таким робом їхню невидиму присутність в цій залі... В чому ж тут виникла складність? Поети Лаврської школи Микола Воробйов, Іван Семененко, Олег Лишега – це не просто поети і не просто люди. То є різновид щезників... Ось мені говорили, де можна знайти Олега Лишегу... Я прибігав на вокзал, десь з хвилин сорок їхав у напрямку Фастова, виходив на станції з якоюсь напівдитячою назвою – Малютянка, кілометрів зо три йшов лісом – до вказаного місця...