ЗАМКИ ЖУРНАЛІСТСЬКИХ ІЛЮЗІЙ

Діана Дуцик, головний редактор журналу «Главред», викладач Могилянської школи журналістики
У автора «Осиної фабрики», видатного британського письменника Ієна Бенкса є ще один не менш цікавий роман – «Кроки по склу», в якому для мене як для людини, що любить читати й сама пише, виявився цікавим не так сам сюжет, як один із метафоричних образів. Бенкс селить одну з героїнь роману в замок, що стає для неї в’язницею. Замок незвичайний, наповнений великою кількістю книг різними мовами земної цивілізації, які вже забуті й нікому не потрібні, власне, як і ці книги, бо й цивілізації як такої нема… Замок із книгами – це все, що залишилось від епохи занепаду книгодрукування, як її називає автор. «Чи то світ потрясли якісь катаклізми, чи то з’явились нові форми спілкування?» – розмірковує Бенксова героїня. 

Книга 19 №2 2010

МАРҐІНАЛЬНІСТЬ – СМЕРТЕЛЬНА ХВОРОБА НАЦІЇ

Роман Кісь, етнограф
Чи маємо ми українське нове покоління в містах? Ні. Ми маємо російськомовне напіввестернізоване покоління. Реципієнтом якої культури буде воно через 15 років? Якої завгодно... Однак не української... Більша частина його – це марґінали із розколиною у душі. Підкреслюю ще раз: психокультурна тріщина між містом і селом в Україні – це тріщина у душі самого мешканця-марґінала. Ось де наша найглибша драма. Вона – в раптовому розгортанні психокультурної дистанції – між поколіннями. Вона в одночаснім (і надзвичайно боліснім для етнокультурного орґанізму!) розриві діахронної тяглости (спадкоємности в часі) і в розриві синхронного етнокультурного континіуму між містом і селом. Велике місто слабко «вмонтоване» в українську культуру.

Книга 18 №1 2010

ОПАНАСОВІ МОСТИ

Ігор Бондар-Стрий, дисидент
Так уже повелося, що нам завжди все розтлумачують. А надто мистецтво! Бо було воно чужим для нас, тобто – «соціалістичним за змістом, національним за формою». А втлумачували «искусствоведы в штатском» з притиском – розуміти тільки так! «Шаг влево, шаг вправо считаю побегом! Стреляю без предупреждения!»
Мистецтво українське намагалися вороги лживі замордувати, заґратувати, зацькувати... Карали мистців витончено – забирали глядача. Духовний вирок мистці виносили самі, вибирали дорогу, знали, куди вона заведе... Дорога Опанаса Заливахи починалася з духовного повернення до України. З України, під північне сяйво, Опанас пішов уже з хрестом, котрого вибрав сам.

Книга 18 №1 2010

ПЕРЕДУМОВИ ТРАДИЦІЙНОЇ ЧИННОСТІ МИСТЕЦЬКОГО ТВОРУ

Микола Ткач
Зрозуміло, що високі почуття й духовні поривання народжуються не на ґрунті грубої сили та фізичних вправ. Культивування душі вимагає створення особливого середовища й відповідних чинників упливу на неї. Найперше – містичних та мистецьких. Тож за давнини, коли філософія, міфологія й обрядовість існували як єдина світоглядна течія, мистецтву відводилася роль одного з головних засобів формування духовного середовища для родової спільноти. Тому мистецтво на той час перебувало в межах існуючої системи суспільно-родового буття людей. Тобто в межах традицій.
У зв’язку з цим мистець не належав сам собі. А поняття “свободи творчості” було дуже відмінним від того, як його трактують сьогодні. Справді, мистець має творити вільно. Але чи має це бути абстрактно й доконечно – абсолют у всьому? Хіба може мистець у своїй творчості бути вільним від власного роду, народу, людства, природи, землі, всесвіту, законів існуючого буття, Бога в собі й у всьому світі? 

Книга 5 1999

НАЦІОНАЛЬНА ФОРМА І КРИЗА ВІКУ ЦЬОГО

Григорй Міщенко
“Єдиний спосіб для України заіснувати у русі людства – це витворити і запропонувати людству свою концепцію доби” Юрій Шевельов

Публікація в журналі “Образотворче мистецтво” розвідки “Що таке національна форма” у чотирьох подачах вимагає підсумкового погляду, маючи наразі відгуки наших читачів. А вони є неоднозначними – від схвальних, з огляду на компетентність, наприклад, мистця і професора Львівської академії мистецтв Любомира Медвідя, до негативних – Григорія Логвина, вельми шанованого вченого, доктора мистецтвознавства тощо. Загал мистців (йдеться про новітню генерацію чи то Львова, чи Черкас, Києва, Донецька), як це не прикро, поняття національної форми сприймає через суб’єктивні розумування, вважаючи, щоби бути українським мистцем, досить етнічної приналежності до того чи іншого реґіону України. Та найдивовижніше постає тоді, коли нас намагаються переконати у недочасності взагалі цього поняття. 

Книга 5 1999

ГРАФІЧНІСТЬ НАРОДНОЇ ВИБІЙКИ

Мрія Базилевич
Ґрунтовне вивчення української вибійки розпочате лише в 1944 році Кабінетом народної творчості Українського філіалу Академії архітектури СРСР під керівництвом професора А. Х. Середи. Цінний матеріал про вибійку, інформацію з уст колишніх майстрів вибійки зібрала під час експедицій Інституту художньої промисловості Академії у 1946 – 1947 роках група, яку очолювала старший науковий працівник Сектора народної творчості М. О. Новицька.
У 1950 році вийшов альбом “Орнамент української вибійки”, що містив 40 замальовок і був складений за матеріалами, які зібрали М. О. Новицька та С. Й. Сидорович – працівники колишнього Етнографічного музею у Львові.
Вибійка зберегла глибоку традицію у власному розвитку і не піддалася впливам надмірно. Це свідчить, що вибійка має шанс існувати незалежно і розвиватись навіть сьогодні, відтворивши первісну сутність. Наприклад, вдале наслідування вибійок у сучасному ремеслі і в образотворчому мистецтві, власне у графіці, надасть неповторного “колориту”, створить свій естетичний “акцент”.

Книга 5 1999

ОЛЬГА ОТРОЩЕНКО - СПОГАД ПРО “ДЕСЯТКУ”

Григорій Міщенко
Буває так: з “планових” виставок в НСХУ (Львівська площа) запам’ятовується хіба що “відкриття самих себе”. Тобто зібрання мистців біля своїх творів, і більше нічого. Пересічний глядач, як відомо, не переймається усім тим, потерпаючи нині в біганині за хлібом насущним. А буває, якот при відкритті виставки Ольги Отрощенко, коли весь “бомонд” в наявності, і вже з того створюється урочистість дійства. Важить ще й те, коли ведучий у таких випадках голова Спілки Володимир Чепелик – особливість моменту підсилюється до неповторності. Та й було прикластися до чого усьому тому. Адже Ольга Отрощенко, що впокоїлася, – донька Тетяни Яблонської. І таки неабияка мисткиня. Школа Яблонської-Отрощенко, чи то пак, як подейкують тепер, Отрощенко-Яблонської, довела, що “последнее живописнее поколение” дійсно зійшло з кону. Ота знаменита “десятка” (Ласкаржевський, Бородай, Одайник, Волобуєв, Будников, Сільваші, Сулименко, Чичкан, сестри Сльоти) – де тепер вони?
 

Книга 5 1999

«ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ФЕНОМЕН»: МІТ ЧИ РЕАЛЬНІСТЬ ?

Ігор Бондар-Терещенко
Однією з розповсюджених мітологічних конфігурацій сьогодення залишається протистояння Івано-Франківськ – Київ, що остаточно вийшло на очі після напівофіційного визнання нашим прикладним літературознавством т.зв. «станіславського феномену». Культурологічні концепції, побудовані на цьому ґрунті, висвітлюють дивний логічний ряд. З одного боку, мало не в кожній з маніфестацій Івано-Франківського мистецького люду подибуємо часом неадекватні полемічні пасажі з приводу засилля київських «концептуалістів». Хоч при тому назагал знати, що наполеглива і нав’язлива самоідентифікація по відношенню до чогось іншого завжди замішана на власній несамодостатності. З другого боку, в літературно-мистецькому плані Івано-Франківськ тому і залишався довгий час «європейським» містом, бо не не робив жодних спроб самоідентифікації у центральному напрямі (себто на Київ), залишаючись романтичним кубельцем підпільних геніїв і дивакуватих анахоретів. У такий спосіб провінційність того регіону скасовувала проблему усезагальної ідентичності. Але при тому виводила на люди малопомітну донедавна «геополітичну» проблему сучасної культури.
 

Книга 04 1998

З ПОГЛЯДУ РЕАЛЬНОСТІ

Григорій Міщенко, мистецький критик
Двадцятий вік минає. Історія людства, як в минулі віки, перебуває в драматичному очікуванні перемін, передовсім там, де збігаються інтереси народів, стабільність яких обумовлює існування сучасної цивілізації.
Якщо генетична пам’ять людства і досі потерпає від потрясінь, пов’язаних з війнами і технічним прогресом, культура народів Європи зазнала таких метаморфоз, що й донині інтелектуальна думка не спроможеться до якоїсь однозначності в її оцінці. Хіба що іспанський філософ Ортега-і-Гассет зазначає в “Повстанні мас” згубність науково-технічного прогресу для традиції, ментальності народів, що, зрештою, сприяє з’яві маскультури. В цьому контексті знову і знову постає запитання: “Що таке сучасне мистецтво?” Декому таке запитання може здатися риторичним. А втім, якщо відкинути класичні тлумачення, що застосовуються у визначенні мистецтва, ми несподівано потрапимо у безвихідь. Ясно одне: мистецтвознавча наука в сучасному мистецько-культурному процесі не має виважених часом оціночних критеріїв, які б ставили на кін те чи інше мистецьке явище, котре відтак набувало б визнання, ставало надбанням епохи.

Книга 02 1996

“ОПУЩЕНЕ” ПОКОЛІННЯ

ЛІТЕРАТУРА 90-Х: ПОМІЖ КАТАМИ І ЖЕРТВАМИ

Ігор Бондар-Терещенко 
Мусимо визнати, що образ кожної епохи лише в незначній мірі впливає на з’яву мистецьких талантів, а втім, він рішуче виозначує засоби їхньої реалізації, заповідаючи таким чином можливість з’яви спільного соціокультурного процесу. А вже цей останній формує, як знати, стиль покоління. 
Що об’єднує теперішніх двадцятилітніх, окрім, звичайно, самого віку? Хіба лише те, що, на відміну від шістдесятників, вони вийшли за межі суто національної проблематики? Чи те, що, на відміну від сімдесятників, сучасні редактори телефонують до них, аби замовити до свого видання яку річ? Чи зовсім вже на відміну від остаточно протверезілих внаслідок “перебудови” вісімдесятників щойнонародженій літературній генерації таки не судилося об’єднатися, адже за відсутності спільного ворога будь-яка корпоративність неможлива? (Об’єднавча функція СПУ не витримує жодної критики, адже нині вже не одному Кошелівцю знати, що то є структура, “вигадана для убієнія” будь-якої літератури!).

 

Книга 02 1996