СХОДИНАМИ ДОЛІ

Оксана Алексєєва, мистецтвознавець
БОЖИЙ ДАР
Творчість запорізького мистця Миколи Колядка (1951- 1999) самотньою зіркою сяяла на мистецькому небосхилі 1980-1990-х років. Багато з тих, хто оточував художни- ка за життя, відчували унікальність його надзвичайного дару, проте лише тепер, коли ми пройшли по траґічній втраті певну відстань у часі, маємо можливість осягнути правдиву велич його суперечливої, але незбагненно світ- лої особистости. Багатий, духовно свідомий, довершений. Божий дар у різних галузях доробок Миколи Колядка – це мистецька надреальність, що долучається до національних надбань незалежно від будь-чиєї волі.
 

Книга 18 №1 2010

ДОВЕРШИТИ КОЛО НА СВОМУ ПОДВІР’Ї

Володимир Цибулько, поет
Життя – гра на виліт, play-off. І що ти не роби, але вилітаєш. У філософському значенні того слова. У всій спірально-коридорній гонитві настає час, коли починаєш відчувати: все – ти майстер. Тобі скорився матеріал.
І в значенні будівельний чи початковий, коли йдеться про маляра, – фарба тобі підвладна. І в значенні матеріал як тема для осмислення. Але й тут ще ти не мистець та й годі. Якщо мистець – оголений нерв епохи, часу, нації, території. Епоха – штука кон’юнктурна:був царьок, нема царка – а портрет царка хоч і мистецтво (?), але не нерв. Час – менш кон'юнктурна річ, але теж підла.

Книга 18 №1 2010

ЖИВЕ СВІТЛО ТАЛАНТУ

Ольга Савицька, кандидат мистецтвознавства
Чарівність і привабливість мистецтва Миколи Степанова виявились рано, на самому початку шляху, в 1968-1970 роках, коли була створена ціла серія робіт у дереві. Ліризм, поетичність, близькість до фольклорного мислення – ці риси були очевидними. Але як вони вкладалися в образну систему?
Що це був за світ?
Простір життя – від ландшафту до емоційної атмосфери, те, що називається втілити закони «свого простору» в мистецтво.

Книга 18 №1 2010

«ФРИПУЛЬЯ – МІЙ ВІЧНИЙ ДІМ, МОЄ НЕСКІНЧЕННЕЄ ТІЛО»*

Федір Тетянич, мистець
...Ми живемо на планеті Земля і часто, так само, як якісь дачники, закопуємося у свої городи, у свої справи, відгороджуємося парканами й нічого не хочемо знати й бачити… Бачив в одного дачника із маленьких дрючечків зроблений хлів. Як художник я був подивований тому, наскільки цей хлів усе-таки мистецький витвір… Дачник помер, а цей хлів і далі бентежив мене як мистця, як художника…
Я написав такий літературний твір (але він був створений і зрозумілий у ХХ столітті) – у ньому йду полем і бачу: стоїть біля огорожі дід, а та огорожа настільки аванґардова, настільки зроблена в манері мистців двадцятих років минулого століття, що я здивувався й питаю в діда: «Що це у вас за огорожа така?» А він і говорить: «Це я у двадцяті роки був аванґардистом, так собі огорожу зробив таку...»

Книга 17 №4 2009

АКТОР МИСТЕЦТВА*

Ольга Михайлова, культуролог
...Він увесь час був на виду, в натовпах на Андріївському й на патосних виставках, на рок-концертах і з галасливими компаніями івановців на схололих берегах київських озер. Перформанси Федора Тетянича споглядали мільйони, і ці мільйони ділилися на три категорії – перші кривилися і вголос вживали невтішні епітети, другі посміхалися і знизували плечима, треті залучалися до його перформансів як учасники. Співучасники – це, мабуть, значущіше, ніж звичайні супутники іменитих художників – шанувальники й покупці, адепти і критики. Остання номінація дивилася крізь нього, намагаючись не помі- чати Тетянича. Критикувати його остерігалися – перш за все, тому, що навіть наймаститіші критики не знаходили критеріїв для потрактування його перформансів та інсталяцій. Тетянич вносив сум’яття і в будь-яку виставку, і у свідомість мистецтвознавців.

Книга 17 №4 2009

ІНАКШИЙ

Орест Голубець, доктор мистецтвознавства
Досі пам’ятаю момент, коли вперше побачив пам’ятник Івану Підкові у Львові. Він вражав і, водночас, сприймався важко. Тепер, із віддалі часу, розумію, що, вихований на стереотипах радянської монументальної скульптури, як і мої ровесники, я мало що знав про сучасне мистецтво і просто не знаходив ключів до розуміння твору Петра Кулика. Тоді, 1982 року, цей пам’ятник постав якось нелогічно, немовби випереджаючи час. Та могутня сила у погляді очей бронзової голови козака закарбувалася назавжди...
Суспільство, з якого ми всі вийшли, довгі роки готувало «солдатів від мистецтва». Перед  художниками стояв вибір: «ходити строєм» і добиватися чергових «звань» чи лишатися самим собою, зберігаючи в сумнівах і духовних муках власну «інакшість».
 

Книга 16 №3 2009

МІТОТВОРЧИЙ ПЕНЗЕЛЬ ЮРКА ҐУДЗЯ

Анатолій Шевчук, історик мистецтва
Він залишив нам після траґічної смерти 20 лютого 2002 року доволі скромний за кількістю олійних композицій творчий доробок, який ще й досі належно не опрацьований, не означений в контексті історії українського образотворчого мистецтва. У співпраці з сестрою Юрка пані Раїсою, яка нині з родиною проживає в Канаді, ми зуміли віднайти сліди понад двох десятків його робіт: чотири зберігаються в читальному залі Немиленської загальноосвітньої школи в Новоград-Волинському районі, чотири – у Євгена Концевича, письменника-шістдесятника, одинадцять – у сестри Юрка Ґудзя Раїси, дві – в родині Юркового друга Ярослава Гончара. Слід завважити, що варто дуже відповідально братися за атрибуцію його творів: похопливі судження деяких житомирських краєзнавців призвели до помилкового зарахування до творчого доробку Юрка Ґудзя двох творів живопису, які йому не належали.

Книга 16 №3 2009

ЗА МИТЬ ДО СВОБОДИ

Оксана Алексєєва, мистецтвознавець
Мистецтво має надзвичайну силу. Траґізм долі мистця – зазвичай запорука духовної висоти його творчости. Мистецький доробок видатного запорізького художника Станіслава Шинкаренка (1922-1991), ще не поцінований належним чином українським мистецтвознавством, можливо, слід розглядати саме як вислід цього великого і незбагненного закону. Рушійна засада розвитку його гармонійно обдарованої творчої особистости – відчуття траґізму життя, яке він перемагав силою своєї мистецької вдачі.
Постать Станіслава Шинкаренка – одна з провідних у мистецькому житті Запоріжжя 60-80-х років. Він – член Спілки художників СРСР із 1961 року, один із фундаторів її Запорізької організації. Роль Станіслава Шинкаренка у процесі розвитку професійного мистецтва Запоріжжя, покладена на важелі часу, незаперечна.

Книга 14 №1 2009

МАЛЯРСЬКИЙ ПОЗАПРОСТІР ЯРИНИ ПОЛОТНЮК

Олександр Хоменко
Ярина Полотнюк послідовно відкидала настійні поради близьких та знайомих «вчитися» малярства чи графіки. Ця обставина видається достоту символіко-прогностичною: експерт у царині стилю і стилістики Ортега-і-Гассет, радше, зауважив би, що в такий спосіб увиразнюється відданість художника своєму автентичному покликанню, можливо, навіть ним самим для себе до кінця не усвідомленому. Ходить за те, що сучасній мистецькій освіті за визначенням не вільно не орієнтувати власних адептів на овиди конкретного, зматеріалізованого, дбаючи переважно за техніку, школу і «спадкоємність». «Зникоме» розцвітання особистості, що руйнує межі замкненого і статичного, покидаючи творця сам-на-сам із надчасовими дихотоміями, у будь-якому разі постає цілковитим викликом повторюваному: вибалаканому, у найоб’ємнішому розумінні – прочитаному, і, щоб протистояти всепоглинальному ритмові відходів-повернень затужавілої узвичаєності, креатор, мандрованець у незвідане повинен віднайти спіритуальне джерело у собі, своїй самотинності й закинутості на світ, у заданих Абсолютом тільки для нього часові і ландшафті, тотальна напередвизначеність яких ніколи не буває випадкового збігу обставин.

Книга 07 2005

СУТРА ДОСКОНОЛОГО СОНЯШНИКА ДЛЯ БЛЕЙКА І ЛЯХА ЗОРІЯНА

Олександр Хоменко, літературознавець
І така печаль ветхозавітна спадала їм на рамена, ніби аж зимно стало од вечорового смерку посеред ковбані екзистенційної біля Фріско, там у річці, залитій нафтою, цією темною, загуслою кров’ю, націдженою з розбухлого трупа цивілізації покручених артритною корозією машин та склеротичних самогубців, відбивалося багряне небо («у цих водах – ні риби, у горах – ні схимника»), – тільки вони, Ален і Джек (а чи лишився ще хто у світі?, а чи й потрібен хто?), – червоноокі й зіщулені… Так, на світлинах у невправного майстра спалахують червоним очі, і він, увімкнувши хитромудру комп’ютерну програму, поквапливо замінює їх на начебто «нормальні», чи й відаючи, що саме крізь біснувату нормальність, на позір – скрадливу, впокорену і безпечну, як стара сучка, що лащиться кімнатним цуциком біля лайдаки, шмаркатими драглями з гнилої пащеки змащуючи йому черевики, справдешньому інферно лишень і вільно вибалушитись.

Книга 10 2007