ЧИ СПРОМОЖНІ МИ НАРЕШТІ?!

Микола Маричевський
Дозвольте Вас привітати з поважним зібранням у столиці України і висловити побажання, що конференція матиме розголос всюди, де за відродження українського духу вболіває душа наша. Чи не вперше за роки нашої незалежності ми нарешті спромоглися виставити на обговорення питання, що зачіпають найболючіші проблеми сьогодення і майбутнього життя великого загону українських мистців. Творча особистість, як ніяка інша, вбирає в себе нурти епохи – усе, що відбувається довкола неї, акумулюється в її підсвідомості, щоби зрештою реалізуватися в творчій діяльності. Та беззахисність мистця нині, складні політичні й економічні обставини стоять на перешкоді тому. Ані політичний істеблішмент, ані декоративні функції теперішніх влад не спроможні приховати відчуження широких верств українського суспільства від усього того, що скомпрометувало себе. Це призвело до тієї межі буття – небуття народу, коли його фізична й духовна сутність перебуває під загрозою – часом знищення. І мистці це бачать, охоплені відчаєм за непередбаченість долі українського народу. 

Книга 03 1997

НОВІ ОБШИРИ УКРАЇНОАРТАНІЗМУ

ПІСЛЯСЛОВО ДО V ГОНЧАРІВСЬКИХ ЗІБРАНЬ
Микола Маричевський, головний редактор
Так, нарешті, феноменологією української традиційної культури ознаменувались багаторічні зусилля вітчизняних і зарубіжних науковців, культурологів, мистецтвознавців, археологів, літераторів, музейників, сподвижників національного поступу в Україні кінця XX століття – зусилля, котрі вони так активно і по-різному проявляли у попередніх чотирьох “Гончарівських читаннях” досі. І це не випадково. Вислід пошукової думки, заглиблення в суть, праісторію, в гносеологію порушуваних питань виявили незацикленість на одних якихось доктринах і концепціях, на глухих кутах “кінцевих зупинок” – свіжі, проникливі, істинно наукові погляди мають ту властивість, що вони самодинамізуються, вириваються на нові обшири україноартанізму.
Світла пам’ять про одного з полум’яних рушіїв сучасної української націології Івана Макаровича Гончара (іменем якого й названі ці Зібрання) не дає нікому збочити на манівці, потрапити під вплив манкуртизму.
 

Книга 5 1999

В ОПІШНЕ, ПО СВОЮ ПІДКОВУ ЩАСТЯ

Відвідавши ІІ Національний ковальський фестиваль «ВАКУЛАФЕСТ-ХХІ», який проходитиме 27-30 червня 2012 року в Опішному, ви зможете не тільки побачити, як змагаються між собою талановиті майстри ковальського мистецтва, а й узяти участь у майстер- класах із ковальства, навіть спробувати власними руками викувати оберіг, скажімо, підкову.
У багатьох культурах світу з давніх-давен підкова вважається талісманом. Зокрема, в Росії та деяких країнах Европи й Латинської Америки підкову вішають на стіну ріжками вниз, щоби щастя лилося на вас. Анґлійці та ірландці, навпаки, вважають, що треба вішати підкову ріжками вгору, щоб щастя не витікало.

Книга 26 №1 2012

ЄВГЕН ЛИСИК: ПРОСТІР, МОРАЛЬ...

Любомир Медвідь, народний художник України, член-кореспондент Академії мистецтв України, професор Львівської академії мистецтв
Цікаво, чи у нашому суспільстві, зокрема, в його естетичному діапазоні, властивому нашій сучасності, наступить момент усвідомлення Лисика як визначного автора, творця, мислителя? Адже вельми промовистим і загадковим є явище, що наше сприйняття, приміром, Лесі Українки-драматурга, новатора Архипенка, апологета національного імпульсу Донцова чи Франка по-справжньому, на жаль, так ще й не відбулося. Дивно, народ, в надрах суспільної свідомості якого універсальність образного світосприйняття закладена у самій його генній системі, виявляється «нездатним» засвоювати уроки універсальності у творіннях своїх найвизначніших геніїв. Підпорядковуватися навіяним ззовні обставинам і виявляти хронічну неувагу до власних глибинно закладених переваг. 

Книга 6 2004

ВЕЛЕС−2003

Григорій Міщенко
Як не сутужно живеться мистцям, працівникам культури у наш час, ми все-таки спроможні подивувати вряди-годи самих себе, скажімо, виданням «IX Осінній вернісаж». Перша київська виставка народної дерев’яної скульптури «Велес-2003». Гортаємо «Велеса», ре-презентантами якого є члени двох Національних спілок – майстрів народного мистецтва та художників України, і чомусь у пам’яті постають недолугі постмодерністські «викрутаси» (в буквальному розумінні – з дроту), які ми бачимо на виставках теперішніх, і думаємо: чому не бачимо, як то б мало бути, витворів народних майстрів, що здатні стати поруч з будь-яким професіоналом з академічною освітою. От де наразі треба вести мову про український стиль, про його «сукупність ознак» і українськість формовиразу.

Книга 6 2004

ІЗ ВИСТАВКИ РЕЛІКВІЙ УПА

Кореспондент «Артанії»
У нікальні свідчення потуги Української Національної Історії висвітлено, нарешті, у великій збірній виставці реліквій УПА, яку організували в Торонто (Канада), в приміщенні Українсько-канадського дослідно-документального центру Комітет виставки (голова В.Лучків, куратори Г.Дмитришин, С.Медвідська, історик П.Потічний, архіваріус І.Виницька) та Федерація українських жіночих організацій – у зв’язку з відзначенням 60-ліття Української Повстанської Армії.
Нашу увагу привернули, щонайперше, видавничі матеріали підпільних друкарень Повстанської Армії – листівки, буклети, стрічки, газети, журнали, а також військові підручники, памфлети для молоді, летючки, афіші, а ще – художні твори.

Книга 6 2004

КУЛЬТВАНДАЛІЗМ В УКРАЇНІ: СЕРЕДИНА ТРИДЦЯТИХ У КИЄВІ

Сергій Білокінь, доктор історичних наук
Починаючи десь із середини відомої у нас «перебудови», українські історики почали завзято надолужувати згаяний за комунізму час. Делікатно кажучи, все, що друкувалось від часів розгрому школи Грушевського, потребує серйозних коректив, досить подивитись перші й останні абзаци навіть «найкращих» робіт, що друкувались під більшовиками. А якщо відверто, це істинною мірою – макулатура. Відтворення давнішої історичної традиції (10-20-ті рр. минулого століття) не завдало багато складнощів, вона була близька до традиції органічної. Тож ті самі 10-20-ті роки у загальних рисах ми вже більш-менш уявляємо. Натомість 30-ті роки документально досі не простежені. До речі, безстороннє відтворення п’ятдесятих-вісімдесятих взагалі завдасть всім неабияких труднощів уже в найближчому майбутньому. 

Книга 6 2004

РІД. РОДИНА. НАЦІЯ

Євстахія Шимчук, мистецький критик
Думка про те, що починається нова українська історія, примушує повертати до цінностей, котрі, здавалося, щезли чи згубилися у минулому. Катедри вищих істин треба знову заповнювати. Тому-то перед Миколою Маричевським (редактор журналу “Образотворче мистецтво” та альманаху “Артанія”) постало завдання скликати фахівців різних галузей (істориків, священників, лікарів, мистецтвознавців, філософів, соціологів, антропологів) і зробити першу спробу у плані всебічного розгляду проблеми виживання нації. Так у Харкові відбулася всеукраїнська конференція під гаслом “Рід. Родина. Нація”.
Вона була на часі й необхідна з огляду на різнорідні думки, дотичні до осмислення минулого та перспектив розвитку нації. Хто ми? Куди йдемо? Якими шляхами? Чи легко бути українцем? Жертовність духа... Роль акцентуйованих особистостей. Українські родоводи. Нині багато робиться для розбудови нації, але зруйновано основи родинного устрою, про що говорили єпископ Ігор (Ісіченко) та Ігор Памазан (Харків).
Блискуче виступив відомий учений Сергій Білокінь (Київ, “Заборонена наука євгеніка”). 

Книга 02 1996

МОНУМЕНТ ДМИТРУ ЯВОРНИЦЬКОМУ В СІЧЕСЛАВІ

Микола Друченко
Світлини Олекси Шпака

Біля Січеславського Історичного музею урочисто відкрито пам’ятник Дмитру Яворницькому на місці його поховання. Створили цей монумент скульптор Володимир Наконечний та архітектор Василь Мірошниченко, які вибороли право на авторство в результаті конкурсної боротьби. 
Історія увічнення пам’яті Д.Яворницького розпочалась по його смерті, коли в 1940 році з’явився відповідний указ Президії Верховної Ради УРСР, згідно з яким ім’я академіка було присвоєне Історичному музеєві, а на могилі вирішено встановити пам’ятник. Тоді з’явилась надмогильна плита, яку в 1961 році разом з прахом Д.Яворницького було перенесено із старого цвинтаря на територію Історичного музею.
Наприкінці 80-х з ініціативи колективу історичного музею та Дніпропетровського відділення Українського фонду культури оголошується конкурс на кращий пам’ятник вченому. Перший тур 1988 року не виявив переможця. Проте серед двох кращих відзначено ескіз В.Наконечного.

Книга 02 1996

ПАМ’ ТІ ВАСИЛЯ ЛИПКІВСЬКОГО

Олена Загаєцька
З нагоди 75-річчя утворення Української автокефальної православної церкви, напередодні свята Покрови в Києві було урочисто відкрито меморіальну дошку фундатора УАПЦ митрополита Василя Липківського, встановлену на церкві св.Покрови на Солом’янці (на розі вулиць Островського та Стадіонної), де Василь Липківський у 1905-1919 роках був настоятелем.
На замовлення Комітету по вшануванню пам’яті Василя Липківського меморіальну дошку в бронзі виконав і власноручно відлив київський скульптор Володимир Щур, відомий як автор ряду монументальних скульптур.
Освятив цю меморіальну дошку патріарх Української православної церкви Київського патріархату Філарет.

Книга 02 1996