УКРАЇНСЬКА РЕКОНКІСТА
ПАМ'ЯТІ НІЛИ ЗБОРОВСЬКОЇ
Олександр Сопронюк, Асоціація українських письменників
«Я заберу себе мандрами…»
Згадалося…
Задорожив.
Канів, Бучак.
Там – Володимир Затуливітер, український поет першої руки. Його – вже в тих світах, але така жива філософська характерна пам’ ятна сутність. 2002 року, в зимі, на Водохреще, ховав мистця з друзями – штивно, по-гайдамацьки… Літературно- меморіальний музей. Могила. Садиба. Сад. Болить.
Дороге то все...
Полтавщина, Лубни.
Василь Барка, Василь Симоненко – од землі цієї обоє. Кров’ю. Долями – різними в часі, просторі, фізичному чині, але такими близькими за духом і посутньо.
АБИ ПЕТРОВИЧ НЕ ЗАСМУТИВСЯ
Роман Зінов’єв, незалежний журналіст
Напевне, десь строкато і знаково треба згадувати чоловіка на 40 днів та під ювілейну дату – 20-річчя УНА-УНСО, але тут не змусиш і не накажеш… Не віриться, що несподівано на розі тої чи тої вулиці, у центрі Києва, вже не постане з’ява – підібрана розважна постать Руслана Петровича – в чорних строях, а за туманової негоди ще й у чорному капелюсі… Не вірю в те – і все!
Ніколи не бачив Петровича розлюченого чи запечаленого чимось дрібним, непосутнім, неважливим. Його очі іноді лише випромінювали незадоволення чимось Великим: обличчя його одразу переставало світитися добром. Так воїн збирає силу – у руку – перед боєм, мовчки. Власні траґедії – лише в собі, не на публіку. Не знати, чого насправді не витримало серце тієї чорної миті? Той тромб… Певне, всього потроху набралося.