ЖИТИ, ПАМ’ЯТАТИ...

Розмова журналістки, заслуженого працівника культури Тетяни Слободянюк з народним художником України Миколою Мазуром
Тетяна Слободянюк: У Меджибожі відкрито ґеніальний музей, якого ще не знала сучасна Україна. Про це сповістили всі ЗМІ, одначе в презентаційних репортажах неможливо вмістити розповідь від першої особи про цю подію. Перші враження вже вляглися, залишилося велике бажання збагнути суть символіки, закладеної в експозицію, що вражає як багатоплановістю, так і великим обсягом історичного, етнографічного та мистецького матеріалу. Це відзначив і Президент України Віктор Ющенко, не за протоколом, а від душі. Справді: містко й лаконічно. Чому вибір створити музей Голодомору випав на Меджибіж, на фортецю? Чи виправдав Меджибіж цей вибір?
Микола Мазур: Що стосується музею, це – колишня Каретна зала фортеці Меджибожа, що свого часу згоріла, потому була реставрована, і, як на мене, сама доля повернула все на круги своя. Колись там, у Каретній, була в’язниця. 

Книга 13 №4 2008

УКРАЇНСЬКА РЕКОНКІСТА

ПАМ'ЯТІ НІЛИ ЗБОРОВСЬКОЇ
Олександр Сопронюк, Асоціація українських письменників
«Я заберу себе мандрами…»
Згадалося…
Задорожив.
Канів, Бучак.
Там – Володимир Затуливітер, український поет першої руки. Його – вже в тих світах, але така жива філософська характерна пам’ ятна сутність. 2002 року, в зимі, на Водохреще, ховав мистця з друзями – штивно, по-гайдамацьки… Літературно- меморіальний музей. Могила. Садиба. Сад. Болить.
Дороге то все...
Полтавщина, Лубни.
Василь Барка, Василь Симоненко – од землі цієї обоє. Кров’ю. Долями – різними в часі, просторі, фізичному чині, але такими близькими за духом і посутньо. 

Книга 24 №3 2011

АБИ ПЕТРОВИЧ НЕ ЗАСМУТИВСЯ

Роман Зінов’єв, незалежний журналіст
Напевне, десь строкато і знаково треба згадувати чоловіка на 40 днів та під ювілейну дату – 20-річчя УНА-УНСО, але тут не змусиш і не накажеш… Не віриться, що несподівано на розі тої чи тої вулиці, у центрі Києва, вже не постане з’ява – підібрана розважна постать Руслана Петровича – в чорних строях, а за туманової негоди ще й у чорному капелюсі… Не вірю в те – і все!
Ніколи не бачив Петровича розлюченого чи запечаленого чимось дрібним, непосутнім, неважливим. Його очі іноді лише випромінювали незадоволення чимось Великим: обличчя його одразу переставало світитися добром. Так воїн збирає силу – у руку – перед боєм, мовчки. Власні траґедії – лише в собі, не на публіку. Не знати, чого насправді не витримало серце тієї чорної миті? Той тромб… Певне, всього потроху набралося. 

Книга 24 №3 2011

ОДИН ІЗ ВІРНИХ ЖИТТЮ

Андрій Надєждін, художник, мистецтвознавець
У старовинній українській леґенді про створення світу говориться, що коли Дід Ладо зростив у Вирії Дерево Життя, а потім явив у світ Добро і Зло та призначив відповідати за них Білобога і Чорнобога, то поклав між ними Коло Буття, щоб людина, вічно рухаючись цим колом, так і не змогла наблизитися до Істини.
От і досі ми біжимо по колу, все пришвидшуючи темп, у вічному остраху втратити щось головне, ґлобальне,без чого, практично, як нам здається, сьогодні, зараз не зможемо жити. Ми біжимо, втупивши погляд у дорогу, балансуючи поміж добром і злом, із єдиною метою – дійти фінішу першими, здоровими, ситими, такими, як усі…

Книга 22 №1 2011

ІРІЙ

31 березневим днем 2011 року на 56 році життя на високому злеті свого шляхетного чину одійшов від нас АНАТОЛІЙ МЕФОДІЙОВИЧ ШЕВЧУК – мистецтвознавець, етнограф, письменник, перекладач, майстер декоративно- вжиткової творчости.
У всеукраїнському інтелектуальному, мистецькому світі, в культурному середовищі Житомира це велика втрата.

Книга 22 №1 2011

БІЛИЙ БОГ

Світлана Короненко, письменниця
Цьогоріч 17 серпня не стало Володимира Юрчишина… Жодні присвоєні йому в цьому світі звання (а він – лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка), нагороди та відзнаки (а їх було чимало, і то найвищі, міжнародні – за самобутність його книжкового мистецтва) не розкажуть, не розкриють, уповні не пошанують чоловіка, мистця не від світу цього. На цьому світі про його творчість написана чи не єдина стаття. «А навіщо про Юрчишина писати? Про нього знали всі», – якось принагідно почулося в розмові. Знали… А з часом – знатимуть? А що саме? І чи знайдеться хтось, хто на кінчику пензля утримає стиглу калинову ягоду його мистецького чину?

Книга 20 №3 2010

ҐЕНІЙ, ЩО НАРОДИВСЯ, АБИ СТАТИ ҐЕНІЄМ

Ігор Панейко, мистець
Коли прозвучали ці слова, подумав: вони могли би бути заголовком статті, есею, будь-якого іншого тексту. Це не мої слова, та розділяю їх повністю. То сказав один знайомий журналіст, коли проводжали у вічність Олега Гораля.
Художника і Музиканта.
Мистця в однаковій мірі величного і значимого в обох іпостасях. Бо й сам не міг визначити, що важливіше в житті й основне в мистецтві. І завжди віджартовувався традиційним: «Я кращий серед музикантів художник і серед художників – кращий музикант».

Книга 19 №2 2010

ЧОТИРИ ВИМІРИ ТВОРЧОСТИ ВІКТОРА ГОНТАРІВА

Микола Стороженко, народний художник України, академік, професор, керівник майстерні живопису та храмової культури НАОМА
Життя художника, якщо воно вогненно-творче, направду, – відособлене, окремішнє. Специфічний його індивідуалізм – не наслідок колективности. Масштаб еґоїзму бетховенівський – явище невідворотне – без нього індивід гине у витку інстинктивного споживача, низького еґоїзму. Якщо вольовий еґоїзм творця і суспільства обумовлює взаєморозуміння – оприлюднення творчого «продукту» (картина, фільми, «Місячна соната», симфонія…) стає потребою і духовною силою етносу.

Мистецтво – не продукт, аби його споживати в сенсі існування фізичного тракту.Дематеріалізований мистецький знак на період Атлантиди слугував за основу буття людства – це був час усвідомлення Вищої Реальности – причетности людини до цієї Реальности.

Книга 16 №3 2009

ТАК ЗАКРОЄНА ЙОГО ДУША…

Богдан Горинь, мистецтвознавець
Ще з шістдесятих років минулого століття мене зацікавила (та й цікавить до сьогодні) таїна творчого процесу мистців. На цю тему я дещо писав, виступав із доповідями на наукових конференціях та семінарах. Заново звернутися до давньої теми змусила відсутність праць із питань психології творчости окремих мистців. Достатньо зауважити, що за два останні десятиліття в журнальних публікаціях, збірниках та монографіях не було жодної спроби заглибитись у цю проблему. Спробую зробити це на прикладі творчости Віктора Гонтаріва. Для початку кілька міркувань філософського й психологічного аспекту.
Більшість людей в усіх країнах (а не тільки в Україні) народжуються з певними задатками. У процесі виховання, на- вчання й подальшого життя люди розвивають ті задатки й відповідно до уподобань стають лікарями, вчителями, інженерами, політиками – словом, освоюють професії.

Книга 16 №3 2009

« Я ДОПОМОЖУ ! »

Олександр Мельник, мистець
Важко писати про Віктора Гонтаріва у минулому часі. Не віриться, що вже не зателефонує він із Харкова і не розказуватиме захоплено про своїх учнів, які вони ґеніальні, які теми взяли на дипломи, над чим працюють для виставки «Україна від Трипілля до сьогодення…»
Хоч знайомі були ще з вісімдесятих, але саме цей проєкт зблизив нас, як може зблизити тільки спільна справа, що нею люди захоплено переймаються.
Маючи собі за мету не просто проводити виставки історичного живопису, а залучати до роботи в цьому жанрі молодих талановитих художників, я був щасливий, що Віктор задіяв у проєкті всіх своїх студентів.
Якщо у першій виставці 2004 року із харків’ян узяв участь лише Гонтарів, у другій (2006 року), крім нього – ще декілька студентів і випускників, то 2008 року твори шко- ли Гонтаріва уже становили основу експозиції.

Книга 16 №3 2009