ОАЗА ДУХОВНОСТИ

Олег Коваль, мистецтвознавець, культуролог
«Сковорода чекає на Гонтаріва» – так колись відомий мистецтвознавець О.Федорук назвав свою статтю про Віктора Гонтаріва. Її назву сприймали орґанічно і моносемантично: чекали, що мистець звернеться до сковородинівської топіки, втілить новою малярською творчодією хрестоматійні національні концепти. Сковорода чекав на Гонтаріва, а дочекався Гоголь. І зараз, коли Віктора Миколайовича немає з нами, я вбачаю в тій давній назві-тезі певне пророцтво. Бо і сковородинівське, і гоголівське зійшлося в одній особі Гонтаріва, так, як ми всі зійшлися у своєму відчутті спільної втрати і розумінні того, що втрачено. Та чи можна осмислити те сумнозвісне та болюче, чим є смерть людини, дух якої завжди пов’язувався із життям, гумором, співом, козацьким жартівним словом та шевченковим поетичним афоризмом?

Книга 16 №3 2009

ВІКТОРОВІ ГОНТАРІВУ ВІД УЧНІВ НАВЗАЄМ

Катерина Тоболіна (Ткаченко), мисткиня, член арт-угрупування «Межа»
Він розумів, що таке малярство. Вмів створювати диво на полотні. В нього було знання, яке Майстер хотів передати учням.
Роман Мінін, художник-монументаліст, член ХО НСХУ
Найголовніше, на мій погляд, знання, яке Майстер хотів передати своїм учням, – це вміння створювати гармонію між формою та змістом. 
Олег Омельченко, мистець, викладач катедри рисунку ХДАДМ, аспірант катедри історії та теорії мистецтва ХДАДМ
У моїй пам’яті Віктор Миколайович закарбувався найперше як сильна цілісна особистість. Є одне слово, яким можна його охарактеризувати, і це – справжність. 
Олександр Сердюк, художник, викладач катедри рисунку ХДАДМ
Цікаво, як ми познайомилися з Віктором Миколайовичем. Знайомство наше відбулося ще в художньому училищі. 

Книга 16 №3 2009

ПАМЯТІ КАРЛА ЗВІРИНСЬКОГО

НАМівці
1996 рік. Конференція в Хмельницькому, Радимося про справи в НАМІ, про те, які з репродукцій праць Карла Йосиповича вмістити до альманаху... Так довго не можемо видрукувати це число через безгрошів’я... І ось вістка зі Львова – не стало Звіринського. Боляче!.. Сумно всім, хто знав цю людину. Нам так не вистачатиме його порад, допомоги. Господи, як боляче промовляти це слово – помер. А ще – коли не стає друга... Царство ж тобі небесне і вічна пам’ять, дорогий по-братиме!

Книга 02 1996

ВІТАЛІЙ ШИШОВ

Братчики
Побратиме любий!
Навіщо невблаганна доля тебе забрала? Хто іще виконає той огром роботи, який виконував ти? Хто іще буде так легко і різноманітно, впевнено і аристократично, майстерно і віртуозно втілювати свої ідеї в камені, дереві та металі?
Ти один з тих, хто постійно був у пошуках національної форми в образотворчості, хто мріяв об'єднати в гурт мистців, які сповідують національну ідею, українськими очима споглядаючи світ. Ти був одним з ініціаторів і засновників Національної асоціації мистців. Ти був великим передбачливцем. Ти чекав змін в Україні. 1989 року, створивши «Чекання», ти не лише виразив сподівання на народження нового покоління, нових діянь, творів. Народ народить новітніх звитяжців і новий Дух! Всі ми – твої одноплемінники, твої побратими, твої прихильники, Майстре!
Кремезний велетню, Котигорошку наш незабутній, пане-брате Віталію! Світло твоїх творів, які лишив нам, вічно сяятиме для нас і всіх прийдешніх поколінь.
Земля тобі пухом, Царство Небесне, дорогий, несмертний.

Книга 03 1997

АРКАДІЯ ОЛЕНСЬКА-ПЕТРИШИН

НАМівці
Сумна звістка опалила наші серця – раптово і трагічно пішла з життя українська мисткиня з Америки, магістр мистецтвознавства, член Національної асоціації мистців, член редакційної ради журналу «Образотворче мистецтво», активна громадська діячка Аркадія Оленська-Петришин.
Народжена в Україні, в містечку Збараж, вона здобула освіту і визнання як мистець у США, але постійно визначала себе українкою, зберігала рідну мову і велику любов до Батьківщини. Пройшовши чималий та складний мистецький шлях, в 70-ті роки відкриває і ви-сокопрофесійно освоює новий тематичний простір: на полотнах, у графіці іскриться екзотичний світ кактусових лісів-міст, стверджуючи перемагаючу силу природи. Приходить визнання в Китаї, Європі, а з 1991 року – і в Україні. Прийняття Незалежності стало поштовхом до повернення в Україну. Упродовж п'яти років мисткиня знайомила глядачів зі своєю творчістю, мандруючи містами України, її передчасна кончина – велика втрата для України, для світу мистецтва.

Книга 03 1997

НА ЧЕСТЬ ШЛЯХЕТНОЇ ПАМ’ЯТІ – ДОВІЧНА СЛАВА

ПРОЩАЛЬНЕ СЛОВО ПРО БОРИСА ВОЗНИЦЬКОГО
Роман Лубківський, письменник
Дорогий Борисе Григоровичу! Прощання з Вами вкладає особливий сенс у слово «дорогий» – звичне, навіть банальне у щоденному вжитку. Та навіть за ювілейних обставин, коли літній людині щиро зичать сто років життя, воно, те слово, звучить як вияв поваги. А сьогодні означатиме фактичну ціну зробленого, створеного, напрацьованого Вами.
Дорого заплатила б Україна, якби можна було оберегти Вас і допровадити хоча б до столітньої межі. А нині дорогодоводиться платити нам – каяттям, пізнім прозрінням і ще багато-багато чим, що Роман Лубківський, письменник Ви мали б отримати за своє подвижництво, негероїчний героїзм, Герою України. Нині від поминальної свічки, від скупого вранці, але палючого прощального променя сонця, від людської сльози засвічується Ваше ім’я рівним і незгасним пломенем безсмертя.

Кн. 28-29 №3-4 2012

ФІЛОСОФ СВІТЛА Й КОЛЬОРУ

Андрій Надєждін, мистецтвознавець
…Осінь. Вітер зриває пожовкле листя, й воно летить у простір всесвіту. Розповідають, що він їхав велосипедом і його збила машина, а можливо, він просто їхав велосипедом і, не втримавшись на рамі, став осіннім листям.
Та байдуже, як це сталося. Наш світ втратив Художника. Мова про заслуженого художника України Григорія Михайловича Гнатюка, який траґічно пішов у вічність 10 жовтня 2012 року. Не думаю, що його ім’я багато скаже широкому загалу. А жаль, бо він – мистець особливої філософії, сповнений ориґінальних творчих задумів, котрий мав наснагу та талант не лише їх висловлювати, а й утілювати в животворних образах своїх картин. А ще жаль, що його доля – не виняток. Скільки їх, талановитих і яскравих, майже невідомих і до часу забутих, ховає від нас швидкоплинна щоденність. Чи навчимося колись поціновувати своїх мистців – питання риторичне.

Кн. 30-31 №1-2 2013

ДУША НЕ ЗНАЄ ЧАСУ

16 квітня 2013 року пішов до свого Білого Бога Андрій Антонюк – мистець дивовижного обдаровання, що явився нам, аби «посадити розкішне Дерево Антонівки у Мистецькому Саду Краю.» Саме пішов, відійшов, переставився на той світ… Ніколи не називали прямо наші давні люди Ту, що гасить Свічку людського земного життя. Певне, з великої шани до Неї та любови до життя і розуміння його ціни. Хай царстває Мистець. Там, у Високості. А живим – на спомин слово-шана на земне життя Андрія Антонюка, що пізнав себе, і слово-роздум про мистця Миколи Степанова, що йшов із ним одною духовною струною – і збагнув його.

 

Кн. 30-31 №1-2 2013

ДУША НЕ ЗНАЄ ЧАСУ

Микола Степанов, скульптор
Андрій Антонюк – невіддільний від Одеси: тут навчався, тут дихав атмосферою творчости, був шістдесятником. Тут «ставив » свій неповторний «голос». І треба було мати велику впертість, амбіцію, щоб не спокусила «туга за світовою культурою »,притаманна його тодішньому мистецькому оточенню, погляди якого були звернені на Захід. Треба було мати незвичайний характер, щоб знайти своє самостояння, зберегти свою самобутність, свій «вектор»! З самого початку цей мистець поставив собі за мету: відкрити свої корені, перебувати у своїй культурі, у своєму народові. І він став – художником України, і Україна відзначила його найвищою Національною премією імені Тараса Шевченка...
На рубежі 1960-1970-х років, у той революційний для мистецтва час, бентежний для багатьох шістдесятників (яких потім назвуть андерґраундом) було багато чого, що змушувало тебе рисувати й писати те, що чуже твоєму обдаруванню!..

Кн. 30-31 №1-2 2013

«ДІАЛОГ У ПРОСТОРІ» – Й ЧАСІ

ПАМ’ЯТІ ЛЕВКА ВОЄДИЛА

Прокіп Колісник, мистець (Словаччина)
У липні 2013-го не стало Левка Воєдила.
І настав час, і прийшлагодина... і покинула людина простір, місце, де жила й творила. А душа покинула людину, в якій була, в якій творила, бо ж була вона, людина, тим простором, що в ньому жила душа і була у просторі й часі, але прийшов ТОЙ час, і відлетіла душа... Щоб знову з’єднатися з Творцем, ачи щоб знову колись реінкарнуватись, або ж померла разом із людиною, позаяк була нероздільна з нею (Арістотель), – і простір поділився на «тут» і «там», на «долішній» і «горішній», а може, ще на якийсь, і час змінився на «цей» і «той» чи перетворився на «абсолютний» (Ньютон). А може, й нема такого, бо ж неможливо це ані підтвердити, ні заперечити. 

Кн. 32-33 №3-4 2013