ЗРУЙНОВАНІ ГОНЧАРНІ ОСЕРЕДКИ НАДДНІПРЯНЩИНИ

Ростислав Шмагало, мистецтвознавець
Щоб з’ясувати причини сучасного спустошення понад семисот колишніх гончарних осередків України, звернімося до історії Правобережжя. На переломі XIX та нинішнього століть проблемами співіснування професійного і народного мистецтва глини займалося два десятки керамічних шкіл та учбових майстерень, чимало музеїв, організацій, товариств Східної та Західної України. Тільки на Наддніпрянщині на початку XX століття налічувалося близько 120 закладів навчального та показового характеру, які засновувалися безпосередньо в осередках різних видів народних промислів. Критерії їх діяльності спиралися на живий досвід та майстерність ремісників.
Тим часом у Західній Європі аналогічна діяльність скеровувалася, головним чином, прагненням відродження вже втраченого у більшості випадків гончарного ремесла під натиском індустріалізації.
Найспорідненіші аналоги з еволюцією українського гончарного ремесла простежуються не в Європі, а в далекій Японії, де більшість існуючих традиційних гончарних осередків завдячує своєму розвитку саме започаткованій на початку XX століття діяльності уряду по їх підтримці, що не припиняється і досі. 

Книга 01 1995

«ПРАЗЬКА ЗНАХІДКА»

ЯК ЗНАКОВА ПОДІЯ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ МИСТЕЦЬКОМУ ПРОСТОРІ

Оксана Пеленська
У1947 р. Святослав Гординський в альманасі «Українське мистецтво» поставив проблему формування національної малярської та графічної школи. Моделюючи концепцію, зупинився на двох паралельних шляхах розвитку мистецтва: шлях поступової еволюції, котра, розвиваючи старі вартості, доводить їх до завершення, при цьому вдихаючи у них новий дух. Гординський вказує на тяглість традиції, циклічність і зосередженість – з нинішнього погляду, розкіш. І другий шлях: замість тяглості настає, за визначенням Гординського, перескок, з’являються чужі впливи, що суперечать не раз своїм рідним. Та надійде час, коли два цих річища об’єднуватимуться, обмінюватимуться елементами, щоб творити нові форми і відчуття. 

Книга 6 2004

БОЙЧУКІЗМ В ОЦІНЦІ УКРАЇНСЬКОГО МИСТЕЦЬКОГО СЕРЕДОВИЩА МІЖВОЄННОЇ ПРАГИ

Людмила Соколюк, кандидат мистецтвознавства
Національну революцію 1917 року в Україні Михайло Бойчук сприйняв як початок нової доби, благотворної для втілення його вимріяних ідеалів – відродження українського мистецтва у всіх притаманних йому видах. Концепція виходу на рівень світових досягнень склалася у Бойчука значно раніше, коли в Парижі він створив свою першу школу, що в 1910 році отримала визнання у тодішній художній столиці світу. Ще тоді мистець підкреслював, що у себе вдома вона буде називатись школою українського мистецтва. У роки громадянської війни в Україні, ставши у грудні 1917 року одним із фундаторів Української академії мистецтва у Києві, Бойчук не полишав міста. Тільки він і Нарбут залишалися тут, утримуючи від розвалу новостворену першу вищу українську мистецьку школу. 

Книга 6 2004

НАЦІОНАЛЬНИЙ АСПЕКТ В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО МИСТЕЦТВА ДМИТРА АНТОНОВИЧА

Ярослав Тарас
Над українським мистецтвом Д.Антонович почав працю на початку XX ст. в досить складний час в історії світових культур, мистецтв та в історії України. У європейській науці тільки виділилася з історіографії та історії філософії історія культури як окремий предмет, йшло переосмислення основних засад розвитку національних мистецтв народів світу. Відсутність української держави, постійна боротьба за національно-культурне виживання зумовили українське суспільство з XIX ст. зосередити весь свій потенціал на проблемах мови, літератури, школи, самоозначення, в результаті чого були одержані капітальні праці з історії української літератури М.Возняка, М.Грушевського, С.Єфремова, О.Огоновського, історії музики і театру М.Грінченка, О.Кисіля, Д.Антоновича, С.Чарнецького, окремі праці з історії українського мистецтва. 

Книга 6 2004

Від мамонтів до інтер’єрів

Лариса Нестерук
Донині на Черкащині, Київщині для одно- і двостороннього рушника побутують відповідні назви: “одноличко” і “дволичко”. Може бути, що походять вони з тих часів, коли, як стверджують археологи, рушник ніс на собі мальовані чи вишиті зображення богів та виступав у ролі ікони. Про звичай розвішувати такі рушники у священних гаях пише історик М.М. Карамзін, посилаючись на літопис: “Дуплинам поганским ветви убрусцем обвешивающие и им же поклоняющиеся”. Зображені на рушниках ромби, розетки, квадрати символізували сонце, землю, рослини, котрі дають життя, оберігають від різних бід, страждань, злих сил. Центральний кут хати – покуть – споконвічне місце для убрусів, а полотно відігравало роль іконної дошки, на нього наносили священні зображення, що передували іконам.
Якщо припустити, що рушник був з’єднуючою ланкою між людиною й богом (космосом) і ніс у матеріальній сфері таке ж навантаження, як молитва, обрядова пісня в духовній, то можна пояснити багато незрозумілих моментів у орнаментації рушників. 

Книга 01 1995

НАШЕ ЗБРОЯРСТВО ЯК МИСТЕЦЬКЕ ЯВИЩЕ

Надія Дядюх-Богатько
До заново відкритих та сьогодні проаналізованих мистецтвознавчих питань належать українські народні картини, парсунні портрети, художній метал, гончарство, килимарство та багато іншого. На превеликий жаль, такий вид ужиткового мистецтва, як зброярство, був несправедливо залишений поза увагою. Та й чи могла допустити московська соціалістична влада чужої нам імперіалістичної країни, щоб у підлеглого їй українського народу та була своя зброя, – тим паче не “бандитська”, а така, що заслуговувала б ще й на мистецький аналіз?! Серед причин недослідженості даної тематики можемо назвати і заборону або ж побоювання досліджувати будь-яку зброю в Україні. Недоліком на сьогодні є й бюрократичний аспект, бо, якщо ставити перед собою завдання відновити давні традиції зброярства у теперішньому розтині часу, то виявимо, що, навіть попри всю демократичність незалежної держави Україна, у нас немає самої професії зброяра, і такого ремесла, і взагалі подібних виробничих шкіл.

Книга 5 1999

ВЕЛЕСОВА КНИГА – ПАМ’ЯТКА УКРАЇН-РУСІ V-XI СТОЛІТЬ

Борис Яценко
Історико-релігійні проповіді Велесової книги були складені в основному в середині V ст., коли анти відстоювали саме право на існування, і записані в XI ст., у період формування руської держави на Дніпрі. Так передавалася естафета поколінь у доленосні переломні моменти нашої історії.
Хай іде слово наше о правді, і так знайшли правду,
І се мовимо од старих словес, що йдуть од отців наших, які бо були сильні.
І то маємо повернутися до борозни їхньої і тако потрапити до неї
.
Як встановлено нами, Велесова книга (далі: ВК) була переписана щонайменше двічі – після занепаду Київського князівства наприкінці XV ст. і в часи нового піднесення національно-визвольного руху XVII ст. Остання копія ВК, яка дійшла до нашого часу, збереглася в нащадків харківського козацького полковника Григорія Донця-Захаржевського, що був соратником Івана Сірка, її знайшов 1919 р. в розгромленому маєтку селища Великий Бурлук Харківської губернії Алі Ізенбек, командир батареї білої армії, і вивіз до Брюсселя (Бельгія).

Книга 02 1996

НЕВТОМНИЙ ОСПІВУВАЧ УКРАЇНИ

Андрій В'юник
Чимало талановитих мистців, вихідців з України, у XIX столітті, здобувши вищу художню освіту в Петербурзькій академії мистецтв, залишалися жити в Петербурзі, бо вони, як талановиті рисувальники, завжди мали замовлення для виконання ілюстрацій до журналів «Нива», «Живописное обозрение», «Север», «Всемирная илюстрация», «Дело» та інших видань. Такими художниками були І. Їжакевич, М. Зінов'єв, П. Гнєдич, К. Крижицький, В. Козачинський, А. Котляревський, М. Глоба, М. Каразін, який був найактивнішим виконавцем ілюстрацій на українську тематику.
Микола Каразін був уродженцем Харківщини, племінником відомого українського вченого Миколи Васильовича Каразіна, засновника Харківського університету. Народившись у 1842 році, Микола Каразін провів дитинство на Україні і ще в юні роки виявив хист до малювання. Але як вихідцеві з дворянської сім'ї йому належало стати військовим. І дядько влаштував його до 2-го кадетського корпусу в Москві, де він навчався до 20-річного віку. Вийшовши з кадетського корпусу, Микола Каразін став військовослужбовцем Туркестанського військового округу.

Книга 03 1997

ОСОБЛИВОСТІ СВІТОГЛЯДУ УКРАЇНСЬКИХ НАРОДНИХ МАЛЯРІВ

Тетяна Марченко 
МИСТЕЦТВО НАРОДНОЇ КАРТИНИ, ПРОДОВЖУЮЧИ БУТИ ТРАДИЦІЙНИМ У СВОЇЙ ОСНОВІ, ВИСТУПАЄ ОБЕРЕГОМ І ВАЖЛИВИМ ЧИННИКОМ НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОБУТНОСТІ, ПОКАЗНИКОМ ВИСОКИХ МОРАЛЬНИХ ТА ЕСТЕТИЧНИХ ЯКОСТЕЙ САМОГО НАРОДУ, РІВНЯ ЕТНІЧНОЇ САМОСВІДОМОСТІ МИСТЦІВ, НАРОДНА КАРТИНА, ЯК І ВСЕ ТРАДИЦІЙНЕ МИСТЕЦТВО, ПОСТАЄ НЕ ЛИШЕ СВОЄРІДНИМ ВИОБРАЖЕННЯМ ТИХ ЧИ ІНШИХ РЕАЛІЙ НАВКОЛИШНЬОГО СВІТУ, А Є НАЦІОНАЛЬНОЮ ФОРМОЮ ДУХОВНОГО БУТТЯ НАРОДУ.
Для вивчення феномена народної картини необхідне формування особливого погляду на народний живопис у відповідності з його внутрішніми законами розвитку і функціонування, а також подолання стереотипів сприймання його як низьковартісного, відсталого чи примітивного. Адже в сучасному мистецтвознавстві термін «примітив» набуває розширеної конотації, втрачаючи дефінітивний характер і охоплюючи все більше коло понять, різнозмістовних, а часом і зовсім протилежних у своїй суті. 

Книга 03 1997

ВРЯТУЙМО СКАРБИ РАЗОМ