ШЕВЧЕНКО І ПРОГРЕСИСТИ

Дмитро Донцов
...Але вони нічого з того не схопили, Його слова були для них закриті, не розуміли сказаного (Єв. Луки, XVIII).
Околиця, в якій родився Шевченко, вся дихала спогадами останнього тоді зриву козаччини... Дід його сам був учасником того зриву... Культура, якою з самого дитинства і потім він був пересяклий, була культурою не села, а того «панства козацького», яке формувало Україну як націю: «Четі- Мінеї», Сковорода, «Історія Русів», Євангелія... Ввесь дух того «панства козацького», або «лицарства», як він його назвав, – його погорди до привати, його героїка в службі високого ідеалу, його погорда до всього московського, войовничий дух, його глибока містика, – все це було тим, чим дихала творчість Шевченка і що було далеке і чуже тій українській інтелігенції, яка від другої третини XIX віку стала на чолі т.зв. «національного відродження» України. Тої інтелігенції, яка була перейнята або перечулена «народництвом» і ідеалізацією села, або вже занесеними через Москву «современними вогнями» інтернаціонального соціялізму і економічного матеріялізму...
 

Книга 01 1995

ПОЕТЕСА - ПРОРОЧИЦЯ

Дмитро Донцов
Життя Лесі Українки було цілою проблемою. На цілу голову перевищувала вона хистом майже всіх сучасних собі поетів, а лишиласч дивно незрозумілою, хоч шанованою. Поетеса незвиклого у нас темпераменту і сили думки захоплювала читачів менше, ніж численні віршоплети. Здобула глибоку освіту і очитаність, а лишилась авторкою, якою найменше займалася освічена критика. Людина напруженого шукання і впертої думки, не прикувала чомусь до себе уваги тих, які повинні були цікавитися таїнами поетичної творчості. Письменниця, яку назвав Франко «мужчиною» серед поетів соборної України, залишилася загадкою для покоління, якому так потрібні були якраз всі мужеські прикмети, завзяття, воля – напередодні страшної історичної завірюхи.
Поетеса своїми смаками, пристрастями і вдачею була типова постать Середньовіччя. Але з'явилася на наш світ, коли Україна вже вийшла з доби Середніх віків, і ще до неї не повернулася знову.

Книга 03 1997

МИХАЙЛО ГАВРИЛКО

ПУБЛІКУЄТЬСЯ ВПЕРШЕ
Юрій Липа 

I.
В серпні 1919 р. Оркєстра Гаєвського грала, як звичайно, пополудні в парку. Цілий урядовий і неурядовий Кам'янець саме прогулювався під звуки Сеницевого романсу – «Згасає день».
Власне, тоді підійшов до письменника і міністра і сповідань, Івана Липи, військовий у старому усусусівському мундирі. Він був дуже кремезно збудований, з широкими грудьми, з енергійними рисами лиця; під по-наполеонівськи міцним склепінням чола ясніли блакитні очі.
Військовий представився і гарячково почав доводити щось міністрові. Невідомо, що то було. Лишень раз у раз було чути слова: «Вірте мені, це далеко важніше, як навіть воєнні дії. Це дає підстави на століття».
Коли військовий так само поспішно відійшов, як і прибув, міністр сказав своєму супроводові: «Це був різьбар Гаврилко. Він говорив про негайну потребу зміни сучасного календаря на більш національний, зв'язаний з нашим прастарим минулим».

Книга 03 1997

ГАВРИЛКО

Микола Голубець
«...В своїй промові вказував Гаврилко на невироблення й нескристалізованість української національної культури. Греко-візантійські, римські, польські, московські, німецькі й бозна які упливи викривили й покалічили українську душу, роздвоїли її, а то й розтроїли, а з обличчя української землі стерли ледве не все, що свідчило про її українськість. А не маючи власної національної культури, позбавлені власної душі й характеру, ми мусимо коритися чужинцям: їх культурна питоменність мусить покривати собою нашу культурну безхарактерність. Тому геть зі сміттям чужинецьких впливів, назад до позицій, з яких ми вийшли, отже, до культури наших прапредків, що то мали своїх богів, свій погляд на світ і своє відношення до природи, свою етику й свою мораль. Гаврилко справді вжив фрази проворот до поганства, й не тільки на студентському з'їзді говорив про Перука й про здоровий символізм старої української мітології. Що більше як мистець і поет чув і відчував залишки тієї мітології в духовості простолюддя й щиро та одверто захоплювався ними.

Книга 03 1997