ЛЮДИ НАДЛИШКОВОГО ПРИСМЕРКУ

Олександр Хоменко, поет,есеїст
…ВОНО було здоровенне – на штири поверхи, всуціль сіро-цементне, без жодних легковажних кольорових інсталяцій, дах також сірий, з важких металевих листів, очниці вікон – порожні, усередині – ні підлоги, ні меблів, і овид ВОНО лишень одною бутністю своєю зіжмакувало, як принтер –перекособочений А-4. Далі міркувати було ні об чім, чорна єпіфанія миттєво розгорнулася в наратив, ламкий і спорзний, ніби ґрунт на ямі з потрощеними кістяками: середина 90-х, у чоловіка «Мерс» і щоденна війна, намалювалась серйозна «обналічка» з фальшивими авізо і справжньою кров’ю, серед поля колись козацького він ставить цю дивовижу, вбухує туди купу грошей, екскаваторами риє землю під фундамент, виганяє стіни і накриває їх дахом – невідь для чого, бо ж сам знає, що не жити йому там, хіба привести пацанів із бриґади і понти поколотити, потому – обрив плівки...

Книга 18 №1 2010

МІТ

Олесь Ульяненко, письменник
Істеблішмент проводив дивні ігри в андеґраунді, якщо правильніше можна сказати – з андеґраундом. На початку перебудови стало модним заводити дружбу з людьми, які чомусь називали себе андеґраундом, слабуючи на пам'ять і часто- густо плутаючи це слово з богемою. Хоч і саме існування істеблішменту сумнівне, а вірогідніше – неіснуюче. Великий совєтський істеблішмент з початком перебудови, заздалегідь передбачивши і, безсумнівно, почасти запланувавши переміни, завбачливо прорвався у депутати, заснувавши акціонерні товариства, банки, у даному випадку леґалізував напівмафіозні структури. У деяких випадках вона, відлаштована одиниця, працювала як антидержавна.

Книга 18 №1 2010

ЕПІСТОЛИ ПОШТАРІВ ПІДНЕБЕСНИХ

Олександр Хоменко, літературознавець
Вони повертаються герменевтичним колом альфи й омеги, віднайдення й виходу– відпущені на волю поштарями піднебесними епістоли молодого Тараса Шевченка й розгорнуті в есеїстичну перспективу коментарі до них Сергія Єфремова. Майже сто років між ними, і скільки там ще верстов треба зміряти від бундючного Петербурга схилку 30-х– початку 40-хрр. віку XІX-го, звідки творець «Кобзаря »озивався до брата Микити листами, до окраденого в столичному маєстаті Києва, на благословенних горах якого 28-29-м рр. віку XX-го укладав свій до них «Коментарій» автор «Історії українського письменства ». Змінилися стилі, епохи й назви держави, «Третье отделение »почало називатись ГПУ, а Государь Император– Ґенеральним секретарьом, а між тим щось навдивовижу спільне, особистісно-суголосне відлунює врядках цих скриптів.

Книга 26 №1 2012

ПАСТУХИ БДЖІЛ

Володимир Затуливітер
В селі знають не лише одне одного, але й поіменно усіх псів, котів, півнів та іншу живність. Оно розкукурікався. Шандор розривається – загуляв господар. І придумав тоді (…) переловити, перенумерувати, а через сільраду – чи тепер с/голову – переназвати всіх мишей.
Перепис мишей.
А як бути із щурами? – понявкувала опозиція. […] 
Сашура ввібрав, утягнув і носом, і ротом стільки смороду, погару, що крізь його горлянку анічого, окрім матюків, уже вирватися не могло.
Ліньки вставатоньки, потягусюваньки, телепуговатоньки до кранчика, відкручуватоньки його, вмиватосеньки еtс. А тут все просто. З печі гупнув, мерщій до вмивання – Дніпро за 300 метрів.

Книга 14 №1 2009

ЗОЛОТЕ ПІДСОННЯ БОГЕМИ

Олександр Хоменко, поет, есеїст
Пощезному простору історичної доби, що її знаково- семантичний схилок іще намагається видати своє зіщулене передзим’я за обважнілу «осінь», хоча й роко- вану, проте відчайдушно-щедротну, не конче «на таблицях залізних» записано зрештою стати сновидою. Йому вільно, бодай іноді, підноситись до спомину, шляхетного й летючого, що, не лементуючи базарною перекупкою, вміє і промовляти, й німувати, і ввічливо поступитися місцем: тоді бутність не ламає собі карк у драґлистій ковбані басаманної «циклічности», а броститься новими з’явами і струменіє новими епіфаніями.

Книга 14 №1 2009

РАЮВАТИ – І БУТИ САМОТИНОЮ

Олександр Хоменко, поет, публіцист, літературний критик
Ірині Кривенко – на подяку 
З усієї письмацької братії «старого світу» про ці терени найкраще написати міг би не котрийсь із легковажних туристів бальзаківського штибу, що вони, нехай навіть і долітаючи до середини Дніпра, повертались до своїх паризьких гніздів’їв, так нічого й не побачивши і не зрозумівши, – а Герман Гессе. Цей самітник і дивак, «приятель метеликів і ящірок, друг книг і релігій», хоча й не збивав пилюки на наших шляхах, проте знався на речах для них найпожи- точніших: на чесноті досконало чекати, таємних знаках ріки й перевізника, на мандрівках до Країни Сходу… Бо й направду: на нашій Наддніпрянщині – а мова саме про неї – скоромовка підстаркуватого Окциденту майже не відлунює. Тут ніколи не бростились готичні стрільчасті вікна, не снували монмартрівськими примарами репліканти старого жидівського анекдоту, тут успокоєність та епіка, «на пасіці», «дари в Чигирині», з гуркотом обертаються молитовні барабани, жовте вбрання лам лопотить на вітрі, і в щодругій хаті – іконографічна герметика «Козака Мамая» (композиція, нагадаю, – довершено буддистська).

Книга 8 2007

ТОТАЛІТАРНІ ПСИ СВОБОДИ*

ІЗ КНИЖКИ ЛІТЕРАТУРНИХ МЕМУАРІВ
В’ячеслав Медвідь

ЗГОДОМ
[...] потроху жую Кров по соломі Медвідя. Колись я десь сказав чи написав про нього: «Бібліотекар, який пише без початку й кінця». Це тому, що Медвідь справді закінчив бібліотечний факультет, як, скажімо, Валерій Шевчук закінчив факультет архівний. Цілком закономірно, Медвідь відтоді не може видобутися на волю з лабіринтів описаної аргентинцем Борхесом всесвітньої бібліотеки, а Валерій Шевчук навіть якусь молоду житомирську міщаночку ладен розглядати крізь призму тисячолітніх архівних писань. Та це так собі. Що ж до моїх тодішніх слів про Медвідя – то воно таки правда й сьогодні. Ось як пише пан В’ячеслав [не Молотов – Медвідь!] 

Книга 07 2005

ЙОГО ОБЛИЧЧЯ, АБО « СЛОБІДСЬКА» МЕНТАЛЬНІСТЬ ЯК ІСТОРИКО - ЛІТЕРАТУРНИЙ ФЕНОМЕН

Ігор Бондар-Терещенко, кандидат філологічних наук, письменник
…Чи знаєте ви, що таке Слобожанщина? Чи любите ви її так, як любить гроші галичанин і ненавидить його за це будь-який волиняк? Якщо згадка про гроші сяк-так переконала вас у щирості авторських зазіхань на природу його рідного генотипу, то дозвольте зупинитися саме на цій статистично-формальній ознаці національного характеру слобожан. Отже як, наприклад, богобоязному мешканцю Харкова дізнатися в начальства, ачи у приятеля-позичальника, про його власні гроші? Гадаєте, спитатися в лоб? Анітрохи! Автор сих рядків перевіряв свою крамольну гіпотезу на трьох знакових респондентах – священикові, лікареві та художникові, – і знаєте, як вони радили залагодити цю життєву проблему? «Та якось», – відповідали всі, ніяковіючи з того, що до них підступають із такими «незручними» питаннями. Скажете, інфантилізм? Милосердя? Чи, не дай Боже, аутизм? Навряд чи, бо насправді це всього лише вроджена, себто генетична, риса типової слобідської вдачі.
Здавалося б, слобожанський Харків мандрує у своєму власному часі, й нажиті ним «національні» скарби видаються на цьому шляху непотрібним баластом. 

Книга 15 №2 2009