ЧОМУ ГІРКИЙ ПРИСМАК НЕВДОВОЛЕННЯ

Григорій Міщенко, художник
Художник, котрий вважає себе творчою особистістю, а не ремісником, за будь-якого часу має скласти собі звіт – що було зроблено і чого не вдалося зробити. Надто тоді, коли йдеться про ювілейні роки, як-от на порозі мого сімдесятиліття.
Не завжди ми відважуємося на такий крок – і через небажання висловити власну думку, й за браком критичного самоаналізу. Звітуємо, щоправда, чомусь «останнім доробком», без ретроспективного погляду на пройдений творчий шлях узагалі.

Книга 21 №4 2010

НА ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ДАНИЛЕЙКА З ПОЛТАВИ

Микола Пономаренко, учень Данилейка з Вашинґтона (США)
Як колись, так і зараз відчуття, що ця людина Виливає Космічну Дію на тебе, не зменшилось, а ще більше у-свідомилось.
Тоді він казав: «Читати!? Треба спочатку написати! Треба спочатку виголосити!» І це якраз те, що він робив найкраще, – ВИГОЛОШУВАВ нашу Українську суть! І той, кому пощастило його слухати, вже не міг залишатися тою самою людиною після Данилейкового ви-голосу! Я тоді пішов зачарований, під гіпнозом почутого... А згодом став частиною почутого, частиною української етноісторії.

Книга 20 №3 2010

ЗЕМНЕ Й НЕБЕСНЕ НІНИ ДЕНИСОВОЇ

Оксана Ременяка, кандидат мистецтвознавства
Кожен твір Ніни Денисової – це повернення прадавніх символів у незворушно раціональний світ, який зруйнував здатність людини реагувати на справжнє.

Петро Бевза, мистець
У наш час, коли, здавалося б, усе сказано, і сказано багато разів, коли примітки до тексту стали актуальніші тексту й вербальна концепція домінує над чуттєвим образом, єдиним форпостом протистояння есхатологічному сприйняттю реальности є мистецтво, емпіричне по суті й наративне за висловленням.

Книга 26 №1 2012

НАКАЗ 1972 РОКУ

Володимир Данилейко
“А я думала, што ти уже слінял с планєти, і тєбя уже нєт, – так тєбя прі-даві-лі...” Леся Ласкавая, Москва “Vivere mementum!” Лат. прислів’я
І
Якщо почуєте, що десь й мене не стало,
що “ніби вмер?” і “вже його нема”...
Не вірте цим чуткам, таких байок чимало,
а знайте: десь живу, хай крадькома...
І всім кажіть: “Недавно, мов, стр
ічали.
Ішов. Мугикав щось собі під ніс. З-під шапки вуса, мов шаблі, стирчали.
І у руці свої папери ніс”.
І ще скажіть: “Такі хіба вмирають?! –
десь вештається досі меж людьми. 

Книга 5 1999

ВІНШУЄМО ТВОРЦЯ «РАЙСЬКОГО МИСТЕЦТВА»

ЄВГЕНА ЛЕЩЕНКА З 60-ЛІТТЯМ 
Він – самітник, і ця просвітлена самотність у його вітаїстичних композиціях особливо відчутна. Непересічне обдарування мистця виявляється в його індивідуально-особистісній налаштованості на сприйняття реалій. Суть її у пантеїстичному замилуванні довколишнім світом, у щедрості форми, що предбачає рівновелику увагу до всього оточення, у поліколоризмі, де переважають яскраві барвисті площини з означеннями меж, кордонів.
Заворожує фантастичний і водночас конкретний світ, який творить живописець. У полотнах Євгена Лещенка постає Всесвіт, де невід’ємні одна від одної всі складові: земля, вода, небо, сонце, люди, дерева, квіти, тварини, птахи, комахи. Спокій і гармонія розлиті у всіх живих і неживих формах, які його населяють, а життя постає прекрасним за своєю сутністю, очищеним від суєтности й людських тривог.
Яскраві чисті кольори, плинний рисунок досконалих природних форм надають роботам Євгена Лещенка мажорного звучання. Його творчість близька до наївного мистецтва француза Анрі Руссо чи хорвата Івана Генералича. 

Книга 27 №2 2012

ПОГЛЯД ІЗ ВЕРШИНИ

Із нагоди 50-річчя творчої діяльности відомого художника Віктора Маринюка в Одеському музеї західного та східного мистецтва відкрито персональну виставку майстра
ВЕРШИННИЙ ПОГЛЯД РЕПОРТАЖНИЙ
Роман Кракалія, журналіст
…На цю виставку давно чекали, хоча вірніше буде сказати: вона давно мала відбутися. Насамперед тому, що майстер давно й широко знаний у мистецькому світі, котрий, як відомо, не визнає кордонів. Знаний своєю послідовністю, себто він концептуально незмінний у творчості й водночас невтомний у розширенні діапазону можливостей та виражальних засобів. А друге – майже містична дата: 50-річчя творчої діяльности (хай би яким канцеляризмом віяло від цих слів, але ж таки факт, і що містичне число – також факт, бо й рубіж – не рубіж, а лише, вважайте, середина, й тому підсумок – і водночас ні, бо он який потенціал виказує виставка: чотири зали на другому поверсі музею – ущерть маринюківські).

Кн. 28-29 №3-4 2012

НЕПРИХОВАНІ ЕМОЦІЇ В ЧИСТИХ ФАРБАХ

МИХАЙЛОВІ ДЕМЦЮ – 60
Володимир Гусар, колекціонер
На одній із вулиць Львова вабить керамічним оздобленням і скульптурною пластикою будинок, спроєктований у стилі ар-нуво славетним українським архітектором Іваном Левинським. Тут у багатьох речах відчувається вплив віденської сецесії: фасад прикрашають дві великі жіночі маски, своєрідне оформлення балконів, порталів, фризів. У художній майстерні, розташованій у цьому ж будинку, творить свій сповнений гармонії мистецький світ яскравих фарб та позитивних емоцій львівський художник Михайло Демцю.
Його аванґардне національнемалярство – це противага чужому, нерозпізнаваному,космополітичному. Бо завдання мистецтва – не здивувати чи шокувати глядача, а верифікуватися в категоріях, пропонованих естетикою, художньою майстерністю.

Кн. 30-31 №1-2 2013

«КОЛИ У СІНО ОСІНЬ УПАДЕ…»

Оксана Гаврош, мистецтвознавець
У колі ужгородських художників творчість Олени Кондратюк вирізняється бурхливим темпераментом, не характерним для місцевих миcтців. Можливо, джерело її енерґії – поєднання поліського коріння з гарячим сонцем українського півдня, доповнене колоритом львівської живописної традиції. Проте з-поміж інших закарпатських художників ця діяльна пані виділяється неформалізованим підходом до всього, за що береться: від творчих проєктів до кураторства різноманітних виставок чи орґанізації пленерів. Та первинною для неї все ж залишається творчість – незмінна й незрадлива територіявтілення власних думок, ідей, спостережень та переживань.
У житті Олени Кондратюк уже склалася добра традиція: кожні п’ять років представляти на розсуд глядача новий проєкт. 

Кн. 32-33 №3-4 2013

«...У ЗАВЕРШЕНІСТЬ ФОРМИ НЕ ВТІЛЕНА ТУГА»

НАДІЇ ПОНОМАРЕНКО – 60

Михайло Сирохман, викладач Закарпатського художнього інституту
Надія Пономаренко мешкає в Ужгороді на старовинній вулиці Августина Волошина. Вікна її кімнат, на взірець рам, окреслюють сюжети старого міста – втомлені фасади з фронтонами й ліпниною, добротні етернітові й бляшані дахи, занедбані брами з накладним різьбленням. У спеку спокій застигає в густих тінях кленів і лип, у дощ бруківка темніє, виблискує свинцевою поливою. Літнього надвечір’я теплі плями сонця забарвлюють стіни відчуттям тремтливої ностальґії. Випадкова ваза на підвіконні несподівано об’єднує внутрішній і зовнішній простір, перетворюється на ознаку часоплину, що, обволікаючи все тимчасове, надає уявної незмінности мінливому.
До оповитого виноградною лозою дворика зазирають із синього неба над Замковою горою вежі греко-католицького собору.

Кн. 32-33 №3-4 2013