РОМАН РОМАНИШИН

Олесь Нога
Мистець мешкає собі у Львові, як і всі, – з проблемами і радощами, і, можливо, навіть не підозрює (як би це містично не виглядало), що, попри нього, але завдяки йому живе своїм незалежним життям «Роман Романишин» – явище українського малярства.
Заходиш на виставку, і не потрібно читати підписів. Тільки глянув: ось він, Роман Романишин.
Критично оглядаючи творчість майстра протягом останнього зоряного періоду його творчості, з певністю можна відзначити: з роботи в роботу систематично переходить одна й та ж схема: стилістики, іконографічності, технічних прийомів, колористичної манери і т.д., і т.і. Але парадоксальна ситуація: при постійній, на перший погляд, однотипності перелічених вище ознак мистецьких творів успіх і популярність мистця як серед глядачів, так і серед фахівців не лише постійно зберігається, але й все більше зростає.
Які ж найголовніші складові цілого, що творять успіх малярського явища Романа Романишина?

Книга 01 1995

ЕНІГМИ ФАРБОМИСЛЕННЯ СТАНІСЛАВА АНТОНЮКА

Анатолій М.Шевчук, історик мистецтва
Коли заглиблюєшся в станкове малярство краєвидів або натюрмортів талановитих малярів Житомирського Полісся, повсякчас охоплює напрочуд феєричне відчуття загадковости глибинних понять образотворчости України. У цьому багатстві вияскравлюється доробок уже добре знаного земляка Станіслава Антонюка.
Складається враження, що стиль життя та образотворчість С.Антонюка охоплює певна божественна евфонія любови до Руси-України мистця-відлюдника або мистця-характерника... І то цілком так! Маестро пензля як художник-експериментатор дає доволі велику волю своїй природній асоціятивно-декоративній уяві, глибинно розуміючи, що пейзажист або майстер натюрморту просто зобов’язаний бути непорочно чистий у власному образомисленні, не допускати до себе жодних незрозумілих пліток-нашептів, якими завжди хибує будь-який творчий колектив. 

Книга 11 2008

ДЕ ПАНУЄ ДИКТАТ ІНТУЇЦІЇ, ТАМ ЗАВЖДИ ЗАЛИШАЄТЬСЯ МІСЦЕ ДЛЯ ТАЄМНИЦІ

Петро Сорока, поет
Творчість Ігоря Дороша спонукує до глибоких роздумів – хоча би про те, що таке реальність. У дітей і підлітків – одна реальність, а зовсім інша – в дорослих; одна – в ядерного фізика, що має справу з безмежно малим світом атома, і зовсім інша – у нефахівця, що має до діла з чималими предметами; одна – в астронома, що вивчає гігантські зоряні світи, а інша – у звичайної людини, що спостерігає «малі зірочки» на небі; одна – в історика, що бачить перебіг подій і розвиток суспільства упродовж століть, інша – у пересічної людини, що живе теперішнім днем і не може уявити життя людства загалом. У наш релятивний вік реальність залежить від спостерігача. Над тим бився не один із дослідників меж невідомого, скажімо, Ендрю Томас…
На полотнах Ігоря Дороша світ ніби розпадається, він зображений у первісному, але не хаотичному стані, тут панують барви і звуки, що прагнуть злитися в гармонію цілісної краси. 

Книга 12 №3 2008

ОбБРАЗОТВОРЧІ ОКСЮМОРОНИ ЛІРИЧНОЇ ДУШІ

Анатолій Шевчук, мистецтвознавець
Мистецький доробок Григорія Павловича Денисенка – останнього з корифеїв гончарної справи Чернігівщини та Васильківщини другої половини ХХ століття – лише поверхнево досліджений як у вимірі гончарства, так і в царині образотворчих експериментаторських і, водночас, народно-традиційних напрацювань.
Денисенкові акварельні краєвиди околиць містечка Василькова та сіл Чернігівщини, два цікаві психологічно напружені портрети Тараса Шевченка, етюди-портрети земляків («Чоловік у вечірніх променях сонця», «Перепочинок») та ліричний портрет його дружини в молодості («Очі-волошки») потверджують: філософічне підґрунтя позитивізму художника в мистецтві акварелі полягає в тому, щоб ухопити суть романтичної поетики фраґментарности краєвидів Київщини, розкрити багатющий внутрішній світ простолюддя України й логічно систематизувати все це в чітку світоглядну систему – крізь призму рідного довкілля.

Книга 12 №3 2008

ВЕСНЯНЕ ЩЕБЕТАННЯ ОСТАННІХ ЛАСТІВОК …

Анатолій Шевчук, історик мистецтва
Вікторія Юсипів, молода перспективна художниця деко ративного мистецтва, випускниця Львівської національної академії мистецтв, та Оксана Барзак, молода художниця скульптор, випускниця Львівського державного коледжу декоративного і вжиткового мистецтва ім. Івана Труша, були тими останніми художниками-фарфоровиками на Коростенському фарфоровому заводі, які нагадують ластівок, що вістують про прихід правдивого весняного тепла в українські обійстя. Щоправда, «вістування» такого роду для Оксани Барзак, метафоричною мовою, було вельми короткометражним, бо мріяла працювати в столиці, а для Вікторії Юсипів – доленосним, адже вона власний талант художника-декоративіста, обрамленого добрим десятком років творчої праці на Коростенському фарфоровому заводі, віддала саме на формування його сучасного обличчя, що так потужно заявляв про свій творчий потенціал у царині випуску як ширвжиткової продукції з власною естетикою етномалюнків деколі, так і рукотворного фарфору.

Книга 23 №2 2011

ХУДОЖНЬО–СТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ РУКОТВОРНОГО ФАРФОРУ

ЗІНАЇДА ОЛЕКСЕНКО ТА МИКОЛА КОЗАК
Анатолій Шевчук, історик мистецтва
Зінаїді Олексенко, заслуженому працівникові легкої промисловости України, та Миколі Козаку, колишньому головному художникові Полонського фарфорового заводу, доленосно судилося своєю працею завершити формування полонської школи рукотворного художнього фарфору, фундатором якої був, безперечно, Петро Іванченко, випускник 1935 року Одеського художнього училища ім. М.Грекова.
Формування творчого колективу розпочалося в 50-х роках ХХ століття, коли ряд цікавих і талановитих випускників Одеського художнього училища – Віталій Горолюк, Маргарита Осипова, Інна Голембієвська, випускників Миргородського керамічного технікуму ім. М.Гоголя – Віталій Овчаренко, Клавдія Гапонюк, Тетяна Потравна – та випускник Львівського інституту декоративного і прикладного мистецтва Василь Мельник приїхали працювати на Полонський фарфоровий завод.

Книга 23 №2 2011

РОДОМ ІЗ ЗАКАРПАТТЯ – СЕРЦЕМ З УСІЄЮ УКРАЇНОЮ

Григорій Міщенко, мистецтвознавець, художник
Для Івана Фізера його село Лопушанка, що поблизу Сваляви, – це своєрідний відлік часу відтоді, коли він змушений був «шукати себе», не втрачаючи зв’язку з рідним краєм, з усім тим, що покликало мистця до творчости. Тож якщо мова заходить про заслуженого художника України Івана Фізера, передусім треба говорити про Закарпаття, про час, у якому проростало його обдарування, про його першого вчителя образотворчости у школі народного майстра Івана Гучковича. Саме він був тим поводатарем, думка, любов до прекрасного і щире слово якого визначили подальшу долю мистця. Завдяки настановам Гучковича Іван Фізер вступив до Ужгородського декоративно-вжиткового училища (1968-1972), і пам’ять про його викладачів Свиду, Гараня, Мансила особливо тепла. Далі був Львівський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва (1975-1980; викладачі – Овсійчук, Борисенко). 

Книга 23 №2 2011

СПРИЙМАТИ СВІТ ДЖЕРЕЛЬНО ЧИСТОЮ ДУШЕЮ

Оксана Поліська, культуролог
Ірина Мінько-Муращик уважає, що їй дуже пощастило народитися в родині відомого львівського художника-постмодерніста Олега Мінька та талановитої ткалі Ольги Мінько. «Мольберт, запахи татових фарб, лаків, ґрунтовані полотна я пам’ятаю вже з 5 років. І цей аромат фарб, який у когось, можливо, викликає алергію, для мене приємніший, ніж будь-які парфуми», – говорить Ірина. А от мамині човник і шпулька стали для майбутньої художниці першими іграшками, від яких почався її шлях у велике мистецтво.

Книга 22 №1 2011

ПЛАСТИЧНА МЕЛОДІЯ ВОЛОДИМИРА ОДРЕХІВСЬКОГО

Орест Голубець, доктор мистецтвознавства
У мистецькому середовищі сучасної України відбуваються динамічні процеси, сповнені суперечностей. Діаметрально протилежні позиції займають тут очевидні рудименти соцреалізму та ультрасучасні течії, які, за відсутности автентичного підґрунтя, виглядають зазвичай відверто чужими. Незважаючи на домінуючі позиції живопису і скульптури у тоталітарному суспільстві, з якого ми все ще виходимо, їхня сьогоднішня доля складається по-різному. Малярство концентрує левову частку всіх творчих пошуків, тоді як новітнє розуміння об’ємної пластики відверто «пробуксовує». Таку ситуацію можна вважати закономірним наслідком тривалої боротьби з «формалізмом», коли зі сфер скульптури вилучалася величезна ділянка творчости, яка виходила поза межі реалістично-натуралістичного способу відображення людської фіґури. 

Книга 22 №1 2011

ВИМІР СВОБОДИ

Оксана Алексєєва, мистецтвознавець
Прозорий вересень ронить стиглі яблука в садку львівської мисткині Наталії Пухінди, немов невсипущий янгол часу шукає вічну метафору земного тяжіння. Загублений у невпинності міської метушні садок – як містичний острів, що зберігає правдивий зв'язок із всесвітом. Над усі марноти подих землі несе вимір свободи – фундаментальну засаду творчого шляху художниці.
Наталія Пухінда належить до ґенерації українських мистців, які на початку 1990-х років впроваджували реформу ідеологічно заанґажованого національного мистецтва.

Книга 21 №4 2010