КАРБ

Тарас Шевченко
…В нас дери,
Дери та дай,
І просто в Рай,
Хоч і рідню всю забери!
У нас! Чого то ми не вмієм?
І зорі лічим, гречку сієм,
Французів лаєм.Продаєм
Або у карти програєм
Людей… не негрів… а таких,
Таки хрещених… но простих.
Ми не гішпани; крий нас, Боже,
Щоб крадене перекупать,
Як ті жиди. Ми по закону!.. 

«ДВІ СИНІ ТОРБИ СПРАВЕДЛИВОСТІ ЗА СКРОНІ КИНУТО МОЇ...»

Павло Вольвач
***
Небо квітневі викреслюють птиці,
Стиха на лиця ляга непроглядь
Двом, що при сутінках в кухні сидять,
У позатаєній Київ-столиці,

Й ніби чаклують... А дійсність всесильна
Не визнає ані слів, ні зусиль,
Їй ні до чого тюрма пересильна,
Смерть, і рядок, і якийсь там Василь.
 

ПАВЛОВА ПОШТА

Олександр Хоменко, поет, есеїст
Як і новозавітному Павлові, доля офірувала йому сутності найкоштовніші – шляхи й осяяння… «Шосейка щось крізь рідний вітер свисне/І кане в осінь, тиху і глибоку» чи «Твій поїзд мчить. І все переплелось –/Торби і звуки, запахи і лиця», – то направду обрана його пора, коли світ у літеплому побутуванні шорсткої справдешности розгортається просто й прозоро, знакуючи обриси людей водночас настільки живими й минущими, цілокупними й іконічно-притчевими, що у стисненому хронометражі однієї-двох хвилин ураз проявляється щось таке, про що роками й роками не здогадувався навіть, а тут ураз спало воно в потоках чистої екзистенції, де «вже не крижане і не залізне/Оце життя. Така зігріта мить./ Вагон заснув. А за вікном Вітчизна/Вогнями блимає, мостами стугонить».

ШЛЯХ НА ХОРТИЦЮ

Оксана Алексєєва, мистецтвознавець
Образ Хортиці – культовий в українській культурі. Проте чи багато українців усвідомлюють справжнє значення Острова в духовному формуванні українського етносу, ту дивну сакральну сутність, що нею наділено Хортицю й яка просякає українську історію від найдавніших часів? Справа істориків – надавати незаперечні факти, однак людина завжди шукає нематеріальні джерела свого буття, бо передбачає наявність Вищого Задуму, незбагненої таємниці історії. Окрім знання людське серце вимагає передчуття нез’ясовних ланок, які можуть бути втілені засобами мистецтва, філософії або реліґії…
Образ Хортиці обраний стрижнем філософської проґрами мистецького пленеру «Хортиця крізь віки», визначаючи його долю в українській культурі. 

ДУМА ПРО ЛЮБОВ

Олександр Федорук, дійсний член Академії мистецтв України, академік, професор
Якби не самопосвята Марти Дзюби, якби не її віра в цю людину, в її мистецьке призначення, – не було б ані каталогу про творчість Олексія Литвинова ( в інших версіях – Леоніда Литвина), ні цієї статті про нього. А чому два імені й два прізвища в однієї людини? Батюшка в церкві не захотів охреститидитину Леонідом – нарік Олексієм, як у святцях, батькиж назвали Леонідом... А з Литвина зробили Литвиновавже в армії – начальству ж було видніше і зручніше...
Не член Спілки художників,Леонід Литвин мав мало можливостей виставляти свої твори. Однією з таких можливостей була його виставка «Боярка » в київському Музеї Леніна 1989 року. Інколи брав участь у республіканських виставках. І лише 2000-го Іван Дзюба, тоді голова Комітету з Національної премії України ім. Т.Шевченка, що знав художника і підтримувавйого, сприяв орґанізаціївеликої виставки мистцяв експозиційних залах Національного музею ТарасаШевченка.

ЄВГЕН ЛИСИК: ОБРАЗИ 60-Х РОКІВ

Орест Голубець, доктор мистецтвознавства
У творах Є.Лисика є те призабуте, що, на перший погляд, важко пояснити. Їхню цінність визначають особливі духовні реґістри, дивна причетність до глибинних, первісних емоцій. Такими емоціями не здатен керувати теперішній раціональний, прагматичний мозок. Широкі, динамічні мазки пензля, вмоченого в туш чи ґуаш, немовби перетворюються на площинах паперу в емоційні згустки, частинки інтимного душевного болю, який, зазвичай, так старанно приховує людина упродовж свого життя. Мабуть, саме в цій завжди відкритій душевній рані криється неймовірна сила впливу творів Є.Лисика на глядача.
Маємо підстави стверджувати, що художник належить до покоління нонконформістів, котре зростало в короткотривалі часи «відлиги». Для тогочасної системи він завжди був надто самостійним і неподатливим. 

ПИТАННЯ ЖИВОПИСУ ТА КРАПКИ НАД «І» ГРОЙСА

Ірина Малишко, доктор філософських наук
Я – Глядач. Я не мистецтвознавець, не арт-критик, не теоретик мистецтва. Я доктор філософських наук і маю сказати, що предмет моїх наукових уподобань завжди був далекий від питань філософії мистецтва. Але я люблю Живопис. Моє серце завжди гріла цитата П.Кончаловського: «Головне в живописі – живопис, бо тільки тоді ідея, думки, сюжет можуть впливати на глядача. Тільки через живопис може художник повідомити свої думки, почуття глядачеві – така природа мистецтва».
Я не просто люблю Живопис. Із ним мене пов’ язують, так би мовити, майже інтимні стосунки. Так склалося, що десять років свого свідомого життя я мешкала в Москві. Москва, як відомо, – місто великих пристрастей і великих стресів. Але мені вони не були страшні – адже я люблю Живопис.

ФІЛОСОФ СВІТЛА Й КОЛЬОРУ

Андрій Надєждін, мистецтвознавець
…Осінь. Вітер зриває пожовкле листя, й воно летить у простір всесвіту. Розповідають, що він їхав велосипедом і його збила машина, а можливо, він просто їхав велосипедом і, не втримавшись на рамі, став осіннім листям.
Та байдуже, як це сталося. Наш світ втратив Художника. Мова про заслуженого художника України Григорія Михайловича Гнатюка, який траґічно пішов у вічність 10 жовтня 2012 року. Не думаю, що його ім’я багато скаже широкому загалу. А жаль, бо він – мистець особливої філософії, сповнений ориґінальних творчих задумів, котрий мав наснагу та талант не лише їх висловлювати, а й утілювати в животворних образах своїх картин. А ще жаль, що його доля – не виняток. Скільки їх, талановитих і яскравих, майже невідомих і до часу забутих, ховає від нас швидкоплинна щоденність. Чи навчимося колись поціновувати своїх мистців – питання риторичне.

СУВОЇ ПІДЗЕМНОЇ ТИШІ

Олександр Хоменко, поет, есеїст
Олександр-Теодор Федорук має щасливу нагоду втішатися кшталтами чистої поетичної екзистенції («прошепотів рядок, строфу чужої чистої поезії» – то його питоме, родове, сутнісне) поза марнотою обважнілих узвичаєнь: тут годі говорити про місце «в обоймі», тягар книжок та презентаційних конотацій, «очікувані сподівання» та рецептивні загальники. Із надісланого до редакції біографічного шкіцу дізнаємося про поета саму дещицю (з родини переселенців із Холмщини, студіював педагогіку в Запоріжжі, живе в селі Мар’янівка, спорадично друкуючи по часописах педагогічні екзерсиси) – власне, так і має бути в розповні естетичного раювання, яке спадає лише на тих, хто спромігся стати легким і прозорим. 

ALTER EGO*

Олександр-Теодор Федорук
*Текст ориґінальний
***
Кричу із захаращеного низу, й не чути мого крику. Із бруду кричу, презирливо відводжу очі від облич і старіючих речей, образливих для життя. Не звинувачую нікого – звинувачую себе: живи окремо й повільно, як усі живуть, нічим не обурюючись, – і все. Але ні – кричу із захаращеного повсякдення, із бруду і сміття, ховаючи очі, щоб не бачили люди презирства мого й жалю.
Із вірша Вакхіліда
Вітер блакитний над островом Кеос, вітер теплий, осінній. На піщаному березі юнь золота щось святкує, зібралися у скелях затишних, на траві килими розгортаються, стеляться. Після нічного дощу ще не висох пісок.