ВРЯТУЙМО СКАРБИ РАЗОМ

МЕТАМОРФОЗИ СТЕПОВОГО ПРОСТОРУ У ТВОРЧОСТІ ВОЛОДИМИРА КАБАЧЕНКА

Ольга Тарасенко, доктор мистецтвознавства Андрій Тарасенко, кандидат мистецтвознавства
Слідом за майстрами старшого покоління Одеси та Миколаєва – В.Алтанцем, А.Антонюком, Ю.Коваленком, М.Степановим – Володимир Кабаченко веде лінію традиціоналізму в сучасному образотворчому мистецтві Одеси. В його композиціях бачимо найдивовижніші метаморфози всього сущого – такий принцип притаманний фольклору. Художник відмовляється від ренесансного самоствердження особистости, означуючи людину як частину світу природи. У картинах немає чіткого літературно-оповідного сюжету, проте є мотив мітологізованої подорожі у просторі води, неба, землі.
Роботи В.Кабаченка повертають нас у часи, коли природа- тотем-колектив були єдиним цілим. Метафоричну виразність має полотно-панно «Та, що запалює зірки. Народження Великої Ведмедиці» (1988).

ДУША НЕ ЗНАЄ ЧАСУ

16 квітня 2013 року пішов до свого Білого Бога Андрій Антонюк – мистець дивовижного обдаровання, що явився нам, аби «посадити розкішне Дерево Антонівки у Мистецькому Саду Краю.» Саме пішов, відійшов, переставився на той світ… Ніколи не називали прямо наші давні люди Ту, що гасить Свічку людського земного життя. Певне, з великої шани до Неї та любови до життя і розуміння його ціни. Хай царстває Мистець. Там, у Високості. А живим – на спомин слово-шана на земне життя Андрія Антонюка, що пізнав себе, і слово-роздум про мистця Миколи Степанова, що йшов із ним одною духовною струною – і збагнув його.

 

ДУША НЕ ЗНАЄ ЧАСУ

Микола Степанов, скульптор
Андрій Антонюк – невіддільний від Одеси: тут навчався, тут дихав атмосферою творчости, був шістдесятником. Тут «ставив » свій неповторний «голос». І треба було мати велику впертість, амбіцію, щоб не спокусила «туга за світовою культурою »,притаманна його тодішньому мистецькому оточенню, погляди якого були звернені на Захід. Треба було мати незвичайний характер, щоб знайти своє самостояння, зберегти свою самобутність, свій «вектор»! З самого початку цей мистець поставив собі за мету: відкрити свої корені, перебувати у своїй культурі, у своєму народові. І він став – художником України, і Україна відзначила його найвищою Національною премією імені Тараса Шевченка...
На рубежі 1960-1970-х років, у той революційний для мистецтва час, бентежний для багатьох шістдесятників (яких потім назвуть андерґраундом) було багато чого, що змушувало тебе рисувати й писати те, що чуже твоєму обдаруванню!..

БЕБЕЛЯ, 19

КВАРТИРНІ ВИСТАВКИ. ОДЕСА, 1975-1979
Віктор Маринюк, мистець
Експозиція відтворює атмосферу квартирних виставок на Бебеля, 19 леґендарної групи художників-аванґардистів 60-70-х років. Помешкання належало одеському джазовому музиканту Володимиру Асрієву, котрий надав його художникам для експозиції творів андеґраундного спрямування. У 1975-1979 рр. квартира перетворилася на місце постійних виставок – персональних та групових – одеських нонконформістів.
Орґанізатор першої виставки на Бебеля, 19 – Володимир Стрельников, який разом із друзями брав участь у багатьох несанкціонованих виставках до кінця 1970-х. Усі вони входили до групи аванґардних мистців дисидентського руху, що постав в Одесі кінцем 50-х – початком 60-х із товариства художників студентів ОДХУ Олександра Ануфрієва, Володимира Стрельникова, Валерія Басанця, Віктора Маринюка, Людмили Ястреб, котрі спочатку інтуїтивно рухалися у своїй творчості в бік несприйняття догм соцреалізму й орієнтації на модерні напрями світового мистецтва.

БЕБЕЛЯ, 19

50 РОКІВ РАЗОМ
Валерій Басанець, мистець
Наприкінці 1950-х зустріч і знайомство на вступних іспитах до Одеського художнього училища О.Ануфрієва, В.Стрельникова, В.Басанця, В.Буланого та В.Маринюка заклали початок дружбі, що пройшла крізь десятиліття.
Емоційним ґенератором тісного спілкування був Олександр Ануфрієв, котрий прихиляв до себе не лише зовнішньою чарівливістю та підкупливою увагою до співрозмовника, а й «заразливістю » впливу на інших і художнім талантом. Та понад усе молодь об’єднувала любов до мистецтва. Вони були художниками в першому поколінні, тому першоосновою, стимулом творчої дії стало усвідомлене бажання самореалізації у професії. Їхні долі сплела здатність вбирати знання, ідеї відкритого співіснування й одверта, неприхована радість з успіхів друзів.

НЕПРИХОВАНІ ЕМОЦІЇ В ЧИСТИХ ФАРБАХ

МИХАЙЛОВІ ДЕМЦЮ – 60
Володимир Гусар, колекціонер
На одній із вулиць Львова вабить керамічним оздобленням і скульптурною пластикою будинок, спроєктований у стилі ар-нуво славетним українським архітектором Іваном Левинським. Тут у багатьох речах відчувається вплив віденської сецесії: фасад прикрашають дві великі жіночі маски, своєрідне оформлення балконів, порталів, фризів. У художній майстерні, розташованій у цьому ж будинку, творить свій сповнений гармонії мистецький світ яскравих фарб та позитивних емоцій львівський художник Михайло Демцю.
Його аванґардне національнемалярство – це противага чужому, нерозпізнаваному,космополітичному. Бо завдання мистецтва – не здивувати чи шокувати глядача, а верифікуватися в категоріях, пропонованих естетикою, художньою майстерністю.

«ОДЯГЛИСЯ, ОБ’ЄДНАЛИ КУФАЙКОЮ…»

РЕНТґЕНІВСЬКИЙ ЗНІМОК КУЛЬТУРИ ХХ СТОЛІТТЯ 
Леся Гасиджак, редактор Інтернет-порталу «Музейний простір України»
Упевнена: кожен, хто чекав перед зачиненими дверима НЦНК «Музей Івана Гончара» початку анонсованого заходу «Етнографічні небилиці», навіть уявити собі не міг, що там буде. Як на мене – це перша посправжньому креативна виставка у стінах центру традиційної національної культури. Проте це не вульґарна інсталяція, зовсім не «потік свідомости» й, на щастя, не «сучасне мистецтво», яким заведено називати проби пензля мистців contemporary та нездар.

ЩО «ПРАГМАТИЧНИЙ» УКРАЇНЕЦЬ ВИБИРАЄ…
Микола Малишко, мистець
…Впадає в око, що художник, а він – іще й директор музею, Петро Гончар творив свою інсталяцію в рамках проєкту «Етнографічні небилиці» утаємничено навіть од своїх працівників, науковців музею. Тут і простежується постійна напруга між мистцем і суспільством. В усному повідомлені Гончар порушив тему вибору. Наче українцеві – взагалі хоч колись! – пропонували вибір. «Вишита сорочка чи куфайка…»
І «прагматичний» українець вибирає куфайку. «Вона тепла й дешева».

ҐЛАДІАТОРИ І ҐЛАДІОЛУСИ

Василь Зубач, письменник
Ґ ладіолуси дуже ефектно й ніжно виглядаютьна роботах Ірини Фірцак. Але за контрастом напросилось у заголовок слово« ґладіатори». Чи не тому, що вона – племінниця знаменитого силача з села Білки Іршавського району на Закарпатті Івана Фірцака-Кротона, котрий свого часу дивував увесь світ успіхами в боксі, вив’язуванням різних узорів із металевої арматури, гнуттям рейок на могутній шиї та ще багато чим.
Утім, почнемо про мисткиню Ірину. Чимало з представників закарпатської школи живопису навчалися свого часу за кордоном, а потім використовували можливості Радянського Союзу для самореалізації, втративши десьпервинних себе, як про це слушно писав в одному з чисел «Артанії» Ігор Панейко – художник з Ужгорода, котрий від народження виводить у мистецтві свою нефальшиву ноту.

МАНДРИ ЧАСОМ – СВІТАМИ І МРІЯМИ

Мирослава Крат
Мандрівник ішов світом, обравши за товариство фарби з пензлями, й замальовував шлях, що починався в сонячних південних степах, вів далі на Північ – до Київського моря, на Захід – на Кайманові острови, на Схід – в Індію й Китай.
Мандрівник повертався додому і вдивлявся у вікно, перебираючи спогади, намріюючи сніг й інспіративні сутінки, конструюючи ламані коридори, арки виходів у трансцендентне. Роззирався по майстерні: притлумлене світло змінювало сутність речей й інтер’ єрів – комоди та книжкові полиці вели мовчазний діалог зі старим годинником і чайним сервізом, крісло пишалося своєю самодостатністю, із тиші проступав ефемерний дівочий абрис…
Мандрівник – це художник Олег Ясенєв.…
«Композиція з кавуном» з’явилася далекого 1993- го.