МИСТЕЦЬКИЙ ШЛЯХ У СПАДОК

Андрій Хуторянин, мистецтвознавець
В експозиції було представлено твори народного художника України Михайла Володимировича Надєждіна та його дітей – сина Андрія й доньки Оксани. Перше враження від виставки: вони такі різні, друге: дивно, вони ж такі схожі. Ця схожість, як і відмінність, – як фізичний закон боротьби та єдности протилежностей.
Михайло Надєждін – емоційний, пристрасний, експресивний. Його полотна – неначе спілі яблука, налиті соковитою енерґією природи, що проявляє себе в насиченості кольору, різких противагах теплого й холодного, темного й світлого. Наріжні філософські теми в композиціях «Стандартизація», «Курка чи яйце» й прості натюрмортні або пейзажні мотиви, як-то «Натюрморт із косівським глечиком», «Пейзаж із козами. Розумівка», промовляють до нас однією мовою, переконливою мовою живопису.

НІНА ДЕНИСОВА: «ГОЛОВНЕ ДЛЯ ХУДОЖНИКА – МОВИТИ»

Алла Маричевська: Ваші картини, тут, у ґалереї, налаштовують на ностальґійно-елеґійний тон розмови. Тож яку проєкцію на творчість дало дитинство, тим паче яке минуло не в одному місці? Ніна Денисова: Дитячі роки таку глибину досвіду дають, яку інфантильна, скажемо так, освіченість дати не в змозі. Розум, ерудиція – в пошані, але це – ніщо. Бо важить серцевинка, суть. У житті ти йдеш по линві. А рівновагу дає саме стрижень, який сформувало дитинство. Мені дуже важко пояснити маленьким дітям, що таке просто. Просто – це дуже складно. Життя не просто так дарується, а задля чогось, навіщось.
А дитинство моє пов’язане з найріднішим селом Тулинці. Пам’ятаю, ми довгий час переїжджали. Де ми тільки не були – не переказати все! І в Китаї, і в Сибіру, і на Уралі, і в Дніпропетровську. Думала: як це так, що в мене ностальґії немає. А коли в Тулинцях знесли бабусину хату, щоб нову зводити, такий мене жаль узяв – і я на той момент зрозуміла, де моє серце...

«БІЛИЙ ВІТЕР» ІЗ ФАНТАЗІЙНИХ СВІТІВ ОКСАНИ ЯДЧУК-МАЧИНСЬКОЇ

Вікторія Кудрявцева, культуролог
Стрімкий вітер, що приносив колись весну до кімнати Лесі Українки: «Полинув вітер, і в тісній хатині/Він про весняну волю заспівав», – і зараз ширяє вуличками Луцька та вдихає талант у душі людей. Недарма в українській космології вітер вважався духом божим, що входив у нерухоме тіло й зароджував у ньому життя. Така невловима й незрима природа повітряної стихії матеріалізується й на полотнах Оксани Ядчук-Мачинської в образі «Білого вітру».
Оксана тяжіє до модерну, її мистецька душа резонує в такт із творами Клімта й Модільяні й – ґенерує щось своє у межах власних полотен. Накладає свій відбиток атмосфера місць, де минало дитинство, тому в багатьох роботах виринають куполи Успенського собору («Спогад дитинства», 1997; «Княжна», 2012). Для художниці ця святиня у Володимирі-Волинському залишається енерґетичним центром, де вона черпає сили для творчости.

ПІД ЗНАКОМ ЛЕСЯ КУРБАСА: МАСОВЕ МИСТЕЦТВО

Василь Вовкун, режисер
Новаторські ідеї Леся Курбаса, «людини, яка була театром» [1], не тільки втілені у знакових театральних виставах «Цар Едіп», «Гайдамаки», «Макбет», «Газ», «Джиммі Хіґґінс», «Народний Малахій », «Диктатура» з наголосом на значенні художньої форми, динаміці та ритмізації дії, використанні принципів кінематографічного впливу на глядача, архітектурного офор млення, абстрактного балету, а також створені режисером своєрідної театра льної академії: «з експериментальною майстернею, з цирком та естрадою, з науково-дослідним центром із вивчення театрального мистецтва, зі штабом підготовки молодої зміни у всіх галузях театральної діяльности» [2]. Сюди можна віднести й ху- дожні пошуки Курбаса в кінематографі, факт появи якого в контексті видової специфіки масового мистецтва вже сам по собі – принципова новизна.

ДОВЕРШЕНЕ КОЛО СНОПІВ

Олександр Хоменко, поет, есеїст
Йому судилося бути часописом року – року слобідської України, полишеної напризволяще на околицях світу й часу.
1912-й, січень, Харків: видавець Микола Міхновський та редактор Михайло Біленький у першому числі тижневика «Сніп» (ідея напрямкувати його як «українську часопись для інтелігенції», безсумнівно, саме Міхновському й належить, він-бо ще у «Самостійній Україні» провіщав з’яву «третьої української інтелігенції», яка «стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і безпощадної») ентузіастично й гонорово акцентують його, «Снопа», засадничо-національну чинність, бо «країну отсю – колишнє Дике Поле – оселили й культивували предки наші. З шаблею в одній руці, з чепігою в другій – зміцнили вони своє опанованнє сією землею. І їх енергією постав Харків».

МАЙСТЕР ОРИҐІНАЛЬНОГО ЖАНРУ

Петро Нестеренко, кандидат мистецтвознавства
У краю замків і фортець, у древньому Тернополі, що постав як форпост оборони від татарських набігів, живе художник, про якого знають у багатьох куточках світу. За плечима Миколи Дмітруха – великий досвід, відшліфований наполегливою працею талант. Мистець працює в галузі станкового живопису, графіки (книжкова ілюстрація, плакат, рисунок, екслібрис). А яка проходить у Портуґалії.
Головна тематика його творчости – образ людини. Тому не дивно, що збірник шаржів, виданий у Тернополі 2008 року, де за допомогою пера, фломастера, а то й пластиліну, створено майже сотню образів сучасників – земляків Миколи Дмітруха, отримав назву «Обличчя Тернополя». У вступному слові до вишуканого видання Петро Со- рока – один із портретованих – зазначив: «Помітити в людині комічне, виділити його, гіперболізувати, довести до ґротеску й попри це не принизити саму людину, а змусити її разом з іншими усміхнутися – це надзавдання для мистця й вимагає справжнього таланту».

ХРИСТИЯНСЬКА СИМВОЛІКА У ТВОРЧОСТІ КАТЕРИНИ БІЛОКУР

ПОГЛЯД ІЗ ХОРВАТІЇ
Джуро Відмарович, професор, письменник (Хорватія)
Текст, пропонований читачам журналу «Артанія», представляє фраґменти майбутньої книги відомого хорватського літературознавця, професора Джура Відмаровича «Християнська символіка у творчості Катерини Білокур». Автор намагається розібратися в переплетіннях долі видатної української художниці, простежити, яким чином час та історичні події впливали на її розвій, віднайти коріння мистецьких мотивацій картин, сповнених, як зазначає дослідник, «чудодійного ефекту трансцендентности Божої іскри».
Д.Відмарович пропонує особливий християнський погляд на життя і творчість унікальної української художниці. Розгляд її мистецьких творів у такому, можливо, незвичному ракурсі має логічний сенс. І спеціалісти, й люди, котрі знали Катерину Білокур, близько співпереживали їй, та й сама художниця залишила чимало листів-свідчень, які, без перебільшення, можна вважати шедеврами українського епістолярного жанру.