ДО УКРАЇНИ ЯК ДО СКАРБУ НАЙДОРОЖЧОГО...

Марія Столяр
...Якщо Народ наш не дооцінює себе як Націю, то Творчості Першості надстраждається... Мистецтво тоді безперервно оплакує передчасну трагедію Музи Касталієвої. І губиться зранено в лабіринтах часу сучасного теперішність. Та відшукати, витягнути її з-під металобрухтів закам’яних на світ білий, забальзамувавши останніми своїми запасами болей воскресіння, зцінююче-цілісно, – найнеобхідне завдання творців. А, вирішивши його, борг перед Батьківською країною по-Материнськи набагато зменшується.
...В час, коли називають себе повсюди славними вартовими України купи скорпіонищ. Опночасно як незрадливі, геніальні, нейбеззахисніші таланти любові хуторянства, оберігаючи-примножуючи Народність Народну, соромляться попрохати про поміч принижені, одинокі в прагненні самотиннім Будити світанково до Божої Творчості село наше зацьковане. Де й досі Калинова Дівчина змушена залишатися нянькою для чужих... І не отримувати подяки Належної за опікування своє затурботливе названими батьками верху, які ведуть її невідомо куди...

ХУТІР: НАЦІОНАЛЬНЕ І СУЧАСНІСТЬ

 Володимир Підгора, м.Київ
Друга виставка творів Національної Асоціації Мистців і запрошених під назвою «Хутір-ІІ» була представлена в Хмельницькому та Львові в середині 1996 року. Наступного після вернісажу дня в Хмельницькому відбулася наукова конференція «Хутір: національне і сучасність».

На конференції учасники виставки сподівалися на докладну розмову про щойно експоновані твори. Очевидно, осягнення мистецтва за такий короткий термін – неможливе, тому ґрунтовного обговорення виставки не відбулося, деякі з промовців поділилися лише своїми враженнями. Та й заздалегідь спланована конференція вимагала виступів, підготовлених заздалегідь. І все ж найважливою основою майже всіх промов було визначення того, що виставка не є виставкою однодумців: ідея «хутора» на виставці не виявлена; багато речей тут випадкових. Все це, мабуть, істина, бо й на самій конференції виявилися розбіжності у поглядах майже на все – на розуміння національного, на призначення мистця і мистецтва у світі, на принципи об’єднання мистців, на без ліч інших категорій і проблем нашої сучасності.

ХУТІР: НАЦІОНАЛЬНЕ І СУЧАСНІСТЬ

«ПУДРА» І ДУХ СВЯТИЙ

Панас Заливаха, м.Івано-Франківськ
Колись було я ще вчився, бачив Африку на глобусі, як майже суцільну чорну пляму. Нині глянув на глобус – карта Африки схожа на мозаїку. Тепер – час націоналізму. Не тільки африканці усвідомлюють себе, а й негри, чукчі, росіяни... Останні навіть починають розпадатися – на «істинно русскіх» і на тих, які прийняли російську культуру. Сучасна українська нація ще тільки складається. У нас купка українців, які дивляться на світ по-українськи. Проте у нас не згинули історичні національні коди, вони збереглися в національних символах – мова, пісні, народне мистецтво, прикраси... Це – закодовані національні берегині-обереги. І те нас берегло упродовж кількох тисячоліть...
Відкрилася наша виставка. Сказати «це – хутір» – розмито. Принципу хутора там майже немає. Є окремі українські речі. А є, даруйте, просто пудра.
Мені недавно трапилася книжка Ясперса «Ніцше і християнство». Автор торкається християнства, говорить про Ісуса Христа.

ХУТІР: НАЦІОНАЛЬНЕ І СУЧАСНІСТЬ

«ПЕРЕКОТИПОЛЕ» І ГОРДИЙ МИСТЕЦЬ

Дмитро Стецько, м.Тернопіль
Після виставки хотілося б конкретно почути її оцінку. Художники міцнішають, коли їм точно вказують на їхні помилки. Кожний мистець має великий сумнів, жоден з нас не може сказати: «Я – безгрішний». І якщо мистецтвознавець влучає у його мистецькі помилки, мистець думає і піднімається. Тому треба говорити правду в очі, щиро, відверто. Ми не маємо права виховувати інвалідів. Всіх рівними робила наша штучна – слава Богові, колишня – система соціалізму. Всіх виховувала сіренькими, середнячками. Всім давала середню платню. Це скінчилося, ми йдемо до нового мистецтва. Ми повинні мати сильних людей, інакше загинемо – така наша доля.
Питання національного завжди передбачає і соціальний, і політичний зміст. Воно було завжди і, певне, ніколи не вирішиться, тому що нації воюють, нації завойовують, нації помирають. Або і взагалі – зникають. Одна із причин у тому, що є такі люди, як перекотиполе: котиться і хапає, що випадає у світі, набирає добра чи, вибачте, гнид – тобто корисного чи поганого.

ХУТІР: НАЦІОНАЛЬНЕ І СУЧАСНІСТЬ

ХУТІР– ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПЕРЕД ЗЕМЛЕЮ

Андрій Антонюк, м. Миколаїв
Тут пролунала ідея: конференцію проводити на пленері. Було б добре, бо тут ми сидимо за партами. Ніколи не любив сидіти за партою.
Ми говоримо про те, що всім нам болить. Тут не було жодного виступу якогось нечесного, без добрих намірів. Проте у кожного з нас, мабуть, у всіх – багато сумнівів... Я ж хочу зосередитись на означенні хутора.
Я народився на Божому полі: Богопіль – це тепер Первомайськ, це потім місто стало комуністичним. Можливо, найбільше мені запам’яталися наші зібрання, на хуторі, куди (на луки біля нього) ми гнали пасти корів. Серед нас було багато тих, хто потім стане знаменитими дисидентами, письменниками, мистцями. Дітьми на той хутір ходили і я, і Микола Вінграновський, і Олекса Різник, і багато інших. Нас збирав на тому хуторі сільський вчитель Василь Петрович Вацюк – певне, традиційний приклад того сільського універсала, який одночасно вмів малювати, співати, грати на скрипці, міг бути вчителем фізкультури, та в той же час був істориком.

ХУТІР: НАЦІОНАЛЬНЕ І СУЧАСНІСТЬ

ТРЕБА, ЩОБ ЄВРОПА ПРИЙШЛА ДО НАС

Микола Мазур, м. Хмельницький
Із всього того, що на нашому «Хуторі» у Хмельницькому виставлено, добре видно, наскільки хто вболіває за ідею хутора. Хто що подав на виставку, той бачить, як він виглядає і що він хоче від цієї виставки. А взагалі, наші братчики – дуже недисципліновані. Остання робота надійшла у день відкриття виставки. Хто робив експозицію, той знає, як це неприпустимо. Музей же звільнив приміщення за два тижні до вернісажу. Виставляємось – безкоштовно, прийом, як завжди, надзвичайно доброзичливий, робиться все, що тільки можна зробити. Але ж надалі за все треба буде платити. Та, власне, і сама наша виставка свідчить про превалювання екомічної зацікавленості над патріотизмом. А ще кілька років тому, коли ми збиралися у Києві, всі казали: «Ми – це не Спілка, ми не ті, що малюють «отакі штуки», ми зробимо. Ми будемо робити». Але пройшов деякий час, і вже чути розмови: «Хлопці, нині кожен вигрібається сам по собі. Так що вибачайте, я не можу привезти свою роботу на виставку, бо я сам вигрібаюся. Якщо можете – вигрібайтесь самі».

«ЛАВР І УЗИМКУ ЗЕЛЕНИЙ»

ДО ПИТАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ФОРМИ В УКРАЇНСЬКІЙ ОБРАЗОТВОРЧОСТІ

Марина Протас, мистецький критик
«Лавр і узимку зелений. Так мудрі і в іграшках розумні, і в неправді істинні. Істина гострому їх зору не бовваніла здалека так, як підлим розумам, з’являлася ясно, ніби в дзеркалі, і вони, живо бачачи живий її образ, уподібнювали її різним тлінним фігурам». Григорій Сковорода («Басні харківськія.»)
Життя кожного народу – лише краплина в океані буття людського, а воно – тільки мить у Великому Коловороті Абсолютного, що пізнає самого себе, відображаючись у хисткому дзеркалі матеріальних ілюзій, – саме так уявляли собі загальну закономірність буття славетні українські філософи: І.Богомодлевський, Я.Лятос, К.Транквіліон Ставровецький, Г.Смотрицький, В.Каліграф і багато інших. Для них, а тепер і для нас, нащадків, що заново відкрили їх, життя українського народу, як однієї з краплин у цьому нескінченному потоці, має зовнішню проявлену форму власної історії та внутрішню невиявлену форму архетипальних витоків. 

РУХЛИВА ПЛОЩИННІСТЬ КАРТИН МАРИНЮКА

Володимир Підгора, Історик мистецтва
В Одеському музеї західного та східного мистецтва експонувалась виставка творів (малярство, графіка, скульптура) члена Національної асоціації мистців, члена творчого об'єднання “Човен”, відомого монументаліста Віктора Маринюка.
Уродженець української Одещини (народився 1939-го), вихованець знаменитого Одеського училища, мешканець великого портового міста, відкритого усім вітрам світу, свою творчість він побудував на міцних національних традиціях, розвинутих і збагачених внаслідок паралельного до течій і напрямків світової образотворчості XX століття потужного руху до усвідомлення сучасності і в ній себе.
Можна було б сказати: Маринюк – віртуоз лінії – тонкої, вузької, широкої, прямої, кривої, хвилястої, ламаної... Він – майстер площини. Чарівник сріблястого колориту та контрастів. Геній динамічного простору та поєднання життєвості з умовністю. І цього, можливо, було б і досить. Проте є багато й інших складових. 
При всьому своєму багатоманітті і різноплановості виставка має характер дивовижної злагодженості і гармонійності.

УКРАЇНА У СВІТІ

Василь Качуровський
Рух, простір та час знаходяться в принципі всесвіту та універсальності всього життя на землі. Ввесь наш світ складається більше з процесів змін, аніж зі статичного буття. Всі форми мистецького прояву також містять в собі до певної міри елементи руху: танець, музика, поезія та все образотворче мистецтво всіх віків та напрямків.
Віддавна існували різні тривимірні споруди з меншими чи більшими претензіями на мистецтво, що могли рухатися в той чи інший спосіб. Але тільки в нашому сторіччі різні мистці зайнялися свідомо і серйозно проблемою фактичного руху як естетичного елементу й довели його до успішного втілення в мистецькій творчості. Динамізм, замість попередньої стабільності, став головною характеристикою сучасної скульптури.
Всякі нові ідеї в мистецтві є швидко підхоплювані, особливо при теперішньому вдосконаленні методів комунікації. Кінетична скульптура відкриває широке поле для нових пошуків у напрузі та рівновазі, у способі послідовності руху, у ритмі простору та часу. У цьому напрямку криється значний потенціал творчості, і все-таки в цій ділянці є відносно небагато успішних мистців.

З ПОГЛЯДУ РЕАЛЬНОСТІ

Григорій Міщенко, мистецький критик
Двадцятий вік минає. Історія людства, як в минулі віки, перебуває в драматичному очікуванні перемін, передовсім там, де збігаються інтереси народів, стабільність яких обумовлює існування сучасної цивілізації.
Якщо генетична пам’ять людства і досі потерпає від потрясінь, пов’язаних з війнами і технічним прогресом, культура народів Європи зазнала таких метаморфоз, що й донині інтелектуальна думка не спроможеться до якоїсь однозначності в її оцінці. Хіба що іспанський філософ Ортега-і-Гассет зазначає в “Повстанні мас” згубність науково-технічного прогресу для традиції, ментальності народів, що, зрештою, сприяє з’яві маскультури. В цьому контексті знову і знову постає запитання: “Що таке сучасне мистецтво?” Декому таке запитання може здатися риторичним. А втім, якщо відкинути класичні тлумачення, що застосовуються у визначенні мистецтва, ми несподівано потрапимо у безвихідь. Ясно одне: мистецтвознавча наука в сучасному мистецько-культурному процесі не має виважених часом оціночних критеріїв, які б ставили на кін те чи інше мистецьке явище, котре відтак набувало б визнання, ставало надбанням епохи.