НАЦІОНАЛЬНЕ В ПОХОДІ ВІКІВ

Микола Друченко
3 ініціативи Національної асоціації мистців, редакцій альманаху «Артанія» та журналу «Образотворче мистецтво» 22 квітня 1997 року в Києві відбулася конференція під назвою «Національне і сучасність в образотворчості » Нагальність своєрідного форуму з проблем української національної образотворчості була очевидною. Адже відтоді, як диктат політичної системи минулого та його постулату «соціалістичний реалізм» втратили свою силу, розбрід, дезорієнтація, заскоки в космополітизм знівельовують розвій української образотворчості, її тенденції та неабиякі здобутки опинилися під загрозою. Денаціоналізація у сфері духу, зокрема мистецтва, у нашій молодій державі є цілеспрямованою ідеологією політичних сил, які не зацікавлені в її становленні, – було констатовано поважним зібранням. Конференція засвідчила і те, як сьогодні мистцям бракує теоретичного, ґрунтовного аналізу образотворчості України не лише за п’ять років незалежності, але й так званого «шістдесятництва», з якого йде відлік часу сучасного українського малярства.

ЧИ СПРОМОЖНІ МИ НАРЕШТІ?!

Микола Маричевський
Дозвольте Вас привітати з поважним зібранням у столиці України і висловити побажання, що конференція матиме розголос всюди, де за відродження українського духу вболіває душа наша. Чи не вперше за роки нашої незалежності ми нарешті спромоглися виставити на обговорення питання, що зачіпають найболючіші проблеми сьогодення і майбутнього життя великого загону українських мистців. Творча особистість, як ніяка інша, вбирає в себе нурти епохи – усе, що відбувається довкола неї, акумулюється в її підсвідомості, щоби зрештою реалізуватися в творчій діяльності. Та беззахисність мистця нині, складні політичні й економічні обставини стоять на перешкоді тому. Ані політичний істеблішмент, ані декоративні функції теперішніх влад не спроможні приховати відчуження широких верств українського суспільства від усього того, що скомпрометувало себе. Це призвело до тієї межі буття – небуття народу, коли його фізична й духовна сутність перебуває під загрозою – часом знищення. І мистці це бачать, охоплені відчаєм за непередбаченість долі українського народу. 

ЕЛІТАРНІСТЬ

Володимир Підгора
Питання національного в мистецтві – це питання питомо властивого творчості, тобто самоідентичного, питання окремішнього, регіонального, неповторного, особистісного, сердечного. Це питання архетипів, винятковості, а отже – найбільш цікавого і живого, найбільш свого, рідного, домашнього, того, що поєднує тебе із твоєю землею, історією, небом, із самим собою, якщо ти не здеградував, а лишаєшся сином своєї землі, своєї малої батьківщини, своєї великої Батьківщини.
Спробуймо глянути на мистецтво як на категорію національного на прикладі Заходу.
1888 року в своїх роздумах про культуру Фрідріх Ніцше дуже турбувався можливістю збереження самоідентичності європейської (а понад усе – німецької) культури.
Те ж саме повторює ще один німецький філософ культури Освальд Шпенглер у 1922 році: «Російському мисленню настільки ж чужі категорії західного мислення, як останньому – категорії китайського або грецького.

МІФ І ТРАДИЦІЯ В УКРАЇНСЬКОМУ МИСТЕЦТВІ ЯК ЧИННИК ДУХОВНОГО

Марина Протас
Запропонована тема належить до назрілих вимог часу проаналізувати ситуацію у сучасному українському мистецтві з позицій двох суміжних наукових дисциплін: з боку глибинної психології, яка досліджує внутрішні процеси взаємовпливів свідомості персони із підпороговими структурами несвідомого; та з боку нової антропології, яка розглядає і сучасного у духовній людині як частині Єдиного Всесвіту, що підпорядкована загальним Законам. Здається важливим той факт, що обидва наукових напрямки у своїх дослідженнях застосовують триєдність методу, що синтезує еволюцію Духу – Душі – Тіла. Саме це складало у праукраїнців критерій світосприйняття, який уособлювався Трибогом, де кожне із його облич втілювало: МОНАДИЧНУ, тобто духовну, еволюцію сущого в природі; ПСИХІЧНУ еволюцію свідомості; та ФІЗИЧНУ еволюцію форм чуттєвого ареалу. Тому міф, традиція і форма не є спонтанний відбір понять, а закономірне виявлення триєдності Закону, як сенсу Трибога слов’ян, або маніфестиції Вищого архетипального Логосу в об’єктивному світі, відповідно до вчення Г.Сковороди.

НАЦІОНАЛЬНИЙ СТИЛЬ ПРАГНЕ НАЦІОНАЛЬНОГО ДОСВІДУ

Микола Скиба 
Для нашого суспільства нагальним є питання екології культури і, зокрема, проблема національної образності, національного стилю. Держава не може існувати без культури, культура ж має завжди неповторне національне обличчя. Це зрозуміло, але питання полягає в тому, як, дбаючи про витворення стилю, уникнути фальшивого стилізаторства, не припуститися підміни цінностей. Прикладів таких підмін історія знає багато, і найближчий – радянська доба (хоча і в сьогоденні вже виразно означилась така тенденція). Але тільки у зверненні до історичних витоків формування нашої культури можемо знайти точки опертя для думки, яка вже зараз творить майбутнє.
Як відомо, у Михайла Бойчука та його послідовників був один з провідних сюжетів – «Біля яблуні». Це були роздуми біля дерева пізнання добра і зла. Ставлячи цю тему перед своїми учнями, Майстер прагнув перевірити їх художню і громадську зрілість. Звичайно, далеко не випадково, що саме сюжет яблуні як уособлення Древа Життя став наріжним в образній системі Бойчука та його школи.

ПОСТАНЕ ЦИВІЛІЗАЦІЯ ТВОРЦІВ

Остап Ханко
На порозі вже XXI століття. Що ж привносять у нашу побілямистецьку ноосферу міжнародні інвазійні концепції? Попавангардизм, попсовізм, постекзистенціалізм і їм подібні, ще до народження престарілі підтечійки попід вивищуючим творче безсилля інтернаціоналізованого люду гаслом – «у мистецтві неможливо придумати нічого нового»? Такі, окрім затято рекламованого нині марення свого буття, навряд чи чогось досягнуть... Із цими наслідувально-філами у творців шляхи таки глобально не збігаються.
Якщо безнаціональний напрямок є синонімом безтворчості, неспроможності творити нове, то що ж є творящим, первинним у мистецтві – власне, мистецтвом? Самотворчим, як відомо, є мистецтво національне, ґрунтоване на фундаменті ментальності, а значить, і способі мислення, світогляді, космології, світовідчутті свого етносу. А якщо воно є творчим, то саме воно й стає рушієм оновлення, себто новостолітнім майбуттям.
Отже, безнаціональним українське мистецтво бути не може.
 

МЕХАНІЗМ НИЩЕННЯ КУЛЬТУРИ УКРАЇНЦІВ

Сергій Білокінь
Історики майбутнього, очевидно, знайдуть слово, науково виважений термін, яким можна охарактеризувати той страшний шлях, яким пройшла у XX столітті українська культура. Протягом кількох десятиріч відбулись процеси, внаслідок яких український мистець перетворився на совєтського мистця, а український глядач на глядача теж совєтського. Щоб уявити, як це відбулося, треба уявити якомога ширшу ретроспективу. Впритул такого не видно.
Як пригадуємо, всі сторони громадського життя планувались у СРСР до найменших деталей. Усе життя країни було підпорядковане досягненню поставленої в програмі партії мети. Загалом внутрішню політику імперії можна звести до двох пунктів:
1. Формування людини нового типу, себто такої людини, що була б придатна на роль «будівника комунізму».
2. Усунення тієї частини населення, яка не підходила для співпраці з владою.

ВІКНА І РЕЧІ

Раїса Лиша
Те, що колір (як невід'ємне від світла) – є онтологічною, містичною причиною існуючого, українська малярська традиція знала, здається, завжди. Це є в структурі українського світосприймання, що ґрунтується на сакральних основах всесвіту і буття.
Тим-то майже до XIX століття в українському мистецтві протривав стан, коли естетична свідомість не була відшарована від духовного (християнського) світовідчуття (ідеалу). Як в іконописові, так і в народній картині, зокрема, в «Козакові Мамаєві», в орнаментиці присутні виміри Божого абсолюту. Людина в цьому мистецтві чує себе часткою не лише обмеженого земного виміру, але й вічного, вишнього, їй притаманна свідомість відкритості, усесвітності свого існування. Тож природно, що саме «народне мистецтво також дало декоративний ключ творення символіки і стилістики народної ікони» (Л.Яценко, «Українська ікона кінця XVII – початку XX століття у зібранні Дніпропетровського художнього музею», Дніпропетровськ, 1997). Декоративні елементи в ній злиті з сутністю образу

ПОСТІЙНА НЕПОСТІЙНІСТЬ

ТРАДИЦІЯ – ПЕРЕДІСТОРІЯ ВИДИМОГО
Ігор Бондар-Терещенко
Трагедія українського мистецтва полягає зовсім не в тому, що всі його злети кожного разу нагло обривалися офіціозом. Той самий авангард, виозначивши колосальну чорну діру в цілісності індивідуума дев'ятнадцятого століття, парадоксальним робом розчинився в «мелкобуржуазной» стихії – правдивому підґрунті комуністичного режиму. Так само для радикального революційного авангарду величезним розчаруванням став той момент, коли з'ясувалось, що нова влада, на яку він покладався, сама по собі схильна до звичайнісінького середньобуржуазного смаку. Окрім міфічного випадку з наданням Леніним назви цілому авангардистському напряму (мовляв, якийсь «рускій» – спогадували метри дадаїзму – сидячи поруч з нами в каварні, притакуючи собі: «да-да», отож і запозичили), невхильний марксівець і революціонер також закидав одному дадаїстові в Цюріху, що «людина повинна намагатися стати такою ж радикальною, як і сама дійсність».
 

КАРПАТСЬКИЙ ПЛЕНЕР – ТАКОЖ ФЕНОМЕН

Богдан Мисюга
Вирізнення українського образотворення з євроазійського контексту передбачає виділення ознак, котрі б допомогли локалізувати його окремішність. Одними з суттєвих є форма І колорит.
Нівеляція таких понять, як «регіональна» чи «національна школа», в тоталітарну епоху включала можливість оперування категоріями «національний колорит», «національна форма» в аналізі творів мистецтва, хоча реальність існування та домінанта останніх у творчості багатьох українських мистців сприймалась цілком природно; інша річ – насторожувала чи приємно хвилювала.
Своя регіональна пленерна школа у Східній Галичині істотно збагатила палітру українського малярства, урізноманітнила його світоглядні критерії і формовияви. Колористичний спектр, сформований на аскетичності українського іконопису та безпретензійній локальності народного примітиву, кардинально видозмінився у бік парадоксів і колористичних візій на ґрунті пленерного малярства.