ПОЕТИЧНИЙ ПРОСТІР

Надія Кир'ян, художник

Моєму дядькові, миргородському художнику Г.Ксьонзу
Був дядько земний, не вірив в дива,
Не міг ні чути, ні говорити,
Він ходив по селах і малював –
І то був єдиний зв’язок зі світом.
Дядько просто й немудро жив,
Ходив у старій сорочині потертій,
Та над усе у житті дорожив
Фарбами і мольбертом.
Легко ішов по дорозі крутій,
Не боявся ні сонця, ні зливи.
Дядька впізнавали сільські півні
І на його честь кукурікали галасливо.
Він малював криницю без дна,
Жінок із відрами, що її обступали…
І прикипали фарби до полотна,
Як дядько до життя, прикипали.
І небо прибігало під самі стріхи,
Зацвітало коровами і будяками.
Дивувались сусіди, забувши про лихо,
І милувались дядьковими руками.
А він простував через села, рідні й чужі,
Не минаючи на шляху ні одного.
А потім тихо заснув, дійшовши межі,
А фарби і пензлі притулились до нього.

НАШІ КУЛЬТУРНІ ПОЗИЦІЇ

Михайло Кушнір
Поняття культури – догідне, якщо хочемо ментально відрізнити цивілізацію, як явище з морфологічного боку, що має свою видиму для світу постать, од внутрішньої роботи, яка формує постать, плекаючи і культивуючи ґрунт та умови виросту тієї предивної будови.
Найважливіший продукт культури – людина, людина духовна, бо в ній – ціла проблема людського світу. Людина, якщо має бути вічна, не може бути будь-яка. Вона відповідає за майбутнє світу, що має творити з Божого мандату. Отже, культуру як плекання духа треба трактувати як людину. Власне людину шукаємо в її творах. Ступінь «культурности» думки даної епохи можна окреслити на основі того, як проступає її дбайливість про вартість самої людини.
Із цієї засади випливає висновок, що своєї дбайливости про культуру не вільно нам обмежувати обсягом науки, філософії, літератури і мистецтва. 

ЕНІГМИ ФАРБОМИСЛЕННЯ СТАНІСЛАВА АНТОНЮКА

Анатолій М.Шевчук, історик мистецтва
Коли заглиблюєшся в станкове малярство краєвидів або натюрмортів талановитих малярів Житомирського Полісся, повсякчас охоплює напрочуд феєричне відчуття загадковости глибинних понять образотворчости України. У цьому багатстві вияскравлюється доробок уже добре знаного земляка Станіслава Антонюка.
Складається враження, що стиль життя та образотворчість С.Антонюка охоплює певна божественна евфонія любови до Руси-України мистця-відлюдника або мистця-характерника... І то цілком так! Маестро пензля як художник-експериментатор дає доволі велику волю своїй природній асоціятивно-декоративній уяві, глибинно розуміючи, що пейзажист або майстер натюрморту просто зобов’язаний бути непорочно чистий у власному образомисленні, не допускати до себе жодних незрозумілих пліток-нашептів, якими завжди хибує будь-який творчий колектив. 

МАЛЮВАВ УКРАЇНУ

Мирослава Крат, аспірантка Інституту літератури ім. Т.Шевченка НАН України
Про життя Сергія Львова, надто ж про його дитячі та молодечі роки, збереглося не так і багато відомостей. Прямий нащадок Ярослава Мудрого (про що свідчить запис генеалогії роду Львових на родинній реліквії – старовинній іконі «Святі князі Ярославські чудотворці»), Сергій Львов народився в родині князів Львових 1930 року в селі Дачному під Москвою. Його родина за совєтів зазнала тяжких втрат. Адже вже достеменно знати: тоді тоталітарна машина нищила всіх, що не були їй угодні, аби дорівняти народ до бездумної сірої біомаси. Шукаючи за «ворогами народу», нищили тих, що тим чи тим чином не підпадали під встановлені «стандарти» пересічного громадянина, а тим паче інтеліґенцію. Тож нічого дивного в тому, що енкаведисти пильно наглядали і за батьком Львова – прямим продовжувачем княжого роду. Вислід був логічний: його розстріляли.

ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ТИБЕРІЯ ЙОРДАНА

Тетяна Іванчо, аспірантка Львівської національної академії мистецтв

Тиберій Матвійович Йордан (29.09.1922 – 2.12.1992) народився в с. Давидково на Закарпатті, в багатодітній сім’ї словацького робітника. До 15 років він навчався в Ужгородській гімназії, брав уроки малювання в Й.Бокшая. Із 1977 року навчався в учительській семінарії, де його вчителем був Ерделі. Саме він побачив у наполегливому студентові талант і пробудив у ньому жагу до мистецтва. Ерделі наповнював свої уроки духом штивної високої вимогливости, запалював у своїх слухачів вогник творчого неспокою, прагнення новітнього в мистецтві. Це від нього чули провінційні хлопці розповіді про «мистецьку мекку», Париж, про виставки, салони, богему. Після лекцій Адальберта Ерделі у молодого Йордана зродилася мрія – подорожувати Європою, побачити світ, вдихнути шедеври Парижа. Тоді мрії видавалися цілком реальні. 

КИРИЛО ГВОЗДИК: «...І НАВІЩО ТОЙ БОЙЧУКІЗМ ЗДАВСЯ ВАМ?»

Ярослав Кравченко, кандидат мистецтвознавства
Мальовниче село Ребедайлівка на берегах невеличкої річечки Лаврусихи – притоки Тясмина, що на Черкащині... Тут 22 червня 1895 року народився маляр-бойчукіст Кирило Гвоздик.
Про ранні роки життя майбутнього мистця даних немає. Можливо, він навчався в недалекому від села містечку Кам’янці, можливо, як і більшість свідомих українських юнаків, воював у армії УНР... Одначе початком 20-х він опинився в Києві, зацікавився малярством і відвідував зразкові художньо-педагогічні курси при інституті пластичних мистецтв, де викладали М.Трубецька та К.Єлева. За рекомендацією останнього, вже досвідченим юнаком, 1923 року Кирило Гвоздик вступив на малярський факультет Інституту пластичних мистецтв, який після злиття з Київським архітектурним інститутом 1924 року отримав назву Київський художній інститут. 

«URBI ET ORBI»: СЕРАФІТИЧНІ СКРИПТИ БОЙЧУКІСТІВ

Олександр Хоменко, поет, есеїст
На схилку рокованої ворохобности кожної «столиці світу» час і простір, географія та соціяльність відіграють наразі ролю підрядну, найперше тут важить виборсана туга за універсальністю, за чорно-ядучим інферно його «всесвітнього» духа, у відблисках якого старожитня ідентичність пощезає, шкандибаючи пріч підстаркуватою бабцею, що їй генерація-next і черствої хлібини на дорогу не дасть, бо закортіло мятєжним (неодмінно – мятєжним! – замолоду, аби під старість ті, кого їхній же персональний Мінотавр не пожер, могли гріти широкими гузнами лави в президіях: і ми, дітки, колись бунтували, і не одним спресованим калом наші тельбухи начинені) ґеніям бути одразу всім, скитами й парфянами, еллінами й іудеями, подібно до тих двох Джойсових вар’ятів, Леопольда Блюма та Стівена Дедалуса, які на втіху ерудованим аспірантам, що заповзято сублімують гормональний вибух у середньостатистичні кандидатські дисертації, майже ціле сторіччя не можуть допетрати, кого ж із них їхній метикуватий татко наставив в «Уліссі» Телемахом та Томою Аквінським, а кого – Одіссеєм та Вічним Жидом, і яким таким «топосом» (Дубліном? Ітакою? Парижем? Лондоном?) вони цілісінький день вештаються. 

«МИ» І... «ВОНИ»

Орест Голубець, доктор мистецтвознавства
Один із моїх колег якось висловив вельми актуальну думку для тих, що причетні до мистецької освіти: «Ми не повинні змушувати студентів жити в нашому часі, а намагатися жити в їхньому». Справді, ця позиція важлива, надто ж за сучасної України. Бо саме тут «вони» (молоді) і «ми» (старше покоління), як ніде у світі, розділені впливом різноманітних суспільних формацій. «Вони» формуються в новому, суперечливому, але вільному світі. У «нас» переважна частина життя, від самого народження, переходила за умовин, де офіційні шляхи розвою мистецтва, зокрема й мистецької освіти, були наперед визначені та реґламентовані. Ізольований простір «совєтської консерви», в сумі зі щоденним ідеологічним тиском, міг викликати три ґатунки реакції: відверте пристосування, роздвоєння творчої особистости або повну іґнорацію та внутрішню еміґрацію. 

СЕМАНТИЧНИЙ КОНТИНУІТЕТ ОБРАЗУ КНЯГИНІ ОЛЬГИ

Валерій Сніжко, кандидат біологічних наук, завідувач відділу НДІ українознавства МОН України
Уся постать княгині Ольги (духової спадкоємиці леґендарної Лібуші) в київській історії – суцільна алегорія, починаючи з художньо-ліричних оригінальних оповідань романіста Нестора, чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського, про молодого перевізника через річку. Щонайбільше про життя й діяльність княгині Ольги «історично» свідчить «Житие святой блаженной равноапостольной, премудростию славной, великой княгини Ольги, нареченной во святом крещении Елены, первой обратившейся от рускаго рода своим благочестием к Богу, и о мужественном ее подвиге, и в Царствующем граде получила святое крещение, и о смерти ее, и о перенесении многочудесных и нетленных мощей ее, и отчасти похвала». Сама назва – готовий стереотип, що функціонує й нині. 

ВІЗІЯ УКРАЇНСЬКОЇ «БРАМИ»

Олександр Федоренко, науковий співробітник відділу Геополітики та Геостратегії НДІУ
Унікальність певного етносу визначають явища, властиві географічній території, що на ній він формується, внутрішніми і зовнішніми обставинами, з огляду на які він трансформується в націю. Осмислення особливостей становлення українського етносу і самопізнання його представників – то найголовніше проблемне завдання сучасних українознавчих досліджень.
Загальними для всіх поколінь українців були і є ідеї боротьби за власну свободу, свою територію, цілісність нації і відновлення її державности.
Унікальна особливість нашої етнічної спільноти – її взаємодія з навколишнім природнім середовищем, яка проступає в осмисленні історичних чи сучасних фактів і подій, а також у появі в суспільному середовищі нових явищ та ідей.
Феноменальна особливість будь-якого етносу – здатність відтворюватися, що обумовлює трансформацію його із спільноти, сконсолідованої природніми й соціяльними чинниками в націю, – як спільність людей, які об’єднані спільними ознаками: мови, культури, історії, території, економіки.