КАРБ

Йохан Хейзінґа, 1935
Потреба, що змушує виробників в умовах конкуренції перевершити один одного у використанні технічних засобів, штовхає мистецтво на прикрі крайнощі нісенітниць, які ще з десяток років тому видавалися за вираження ідеї. «Epater le bourgeois» («епатувати буржуа»), на жаль, не залишилося веселим і бешкетним гаслом по-справжньому юної богеми, але у значенні певного мотто давно затьмарило стародавній афоризм «ars imitatur naturam» («мистецтво наслідує природу»). Мистецтво набагато сильніше, ніж наука, піддається механістичності й моді. По всьому білому світові живописці раптом стали писати свої натюрморти під кутом у 30 градусів і одягати своїх робітників, котрі в них страждають гіпертрофією кінцівок, у пічні труби замість штанів...
Навряд чи можна стверджувати, що ми йдемо правильним шляхом – аби набути етичних та метафізичних вартостей. Культура перебуває у стані ослабленого імунітету проти інфекції та інтоксикації. 

«ПО РОСI ПОХОДЖУ, НОГИ В ЗОРЯХ ПОРIЖУ»*

Володимир Підпалий
*Текст оригінальний
Поезiя – це звичайне, природне, лише по-новому побачене, а не по-новому придумане. Коли ж поетичний образ вiдсутнiй, залишається просто iнформацiя, але вона не має тут тої цiнності, яка характеризує iнформацiю, бо ж вона ужита як замiнник поетичного. Що ж тодi залишається? А залишається та всевладна абстракцiя, котра вигiдно захищається тим, що «це всiм зрозумiло». Це не абстракцiя мистецтва, котра спонукає до вдосконалення чуття, це лише ритмiчне або неритмiчне, заримоване або незаримоване пустослiв’я з його дрiб’язковiстю, приземленiстю та побутовiзмом. Поезiї нiчого не нав’яжеш. Вона – вираження речей через їх внутрішню логiку, i потрiбно не лише це вiдчувати, а й, фiксуючи через своє «я», намагатися не зруйнувати побаченого дивосвiту.
Володимир Підпалий (із рецензії на рукопис Лесi Теглiй «Що буде, було»)

ПОГОНЯ
Зоря зорю наздоганя й догнати
нiяк не може… Вiтер не дихне…
Прозорi хати, гуси волохатi
в забуту казку кличуть знов мене
й самотнi повертають на довiки,
щоб знов когось гукати ночi й днi…
Зоря зорю наздожене, як тiльки
догнать мене судилося менi…
1970

ВОЛОДИМИР ПІДПАЛИЙ

Катерина Мотрич (радiопередача «Поезiя»)
Володимир Пiдпалий – справдi зоря. Рання i тиха. Яскрава i тепла. Щойно зiйшла понад землею i вiдiйшла в небо, полишивши нам своє свiтiння- сяйво, а в душах рiдних людей справжнiй Чумацький Шлях, а може, став для них сонцем на тому полюсi любовi, де немає зим, холодiв, хвищ, бо, зiйшовши раз, бiльше не заходить. І сила того сяйва, того свiтiння не так у талантi, як у любовi, у велетенськiй галактицi любовi, яку вiн випромiнював – своїм лагiдним шляхетним характером, вродженою iнтелiгентнiстю, мудрiстю, мисленням, думанням i – знову ж таки – любов’ю до всього i до всiх: до рiдної землi, України, малої своєї батькiвщини, матерi, дружини, дiтей, друзiв. Це той рiдкiсний i унiкальний тип людини, яка сотворена за образом Божим i подобою. Тому Господь i забирає їх у вiцi молодому, у вiцi полудневому, не залишивши їм надвечiр i вечора чи й ночi. Таїна…

ДОПОВIДНА ЗАПИСКА М.РУДЯ

Микола Рудь
Члену Центрального Комiтету
Компартiї України,
Першому секретаревi
Правлiння СПУ
Тов. Козаченковi Василю Павловичу

Вважаю за свiй партiйний обов’язок поiнформувати ось про що. У понедiлок, 26 листопада цього року вiдбувся похорон члена Спiлки письменникiв, редактора вiддiлу поезiї видавництва «Радянський письменник» Вол.Пiдпалого. Вiдомо, що майже весь останнiй рiк вiн перебував на лiкарняному бюлетнi, а вмер вiд захворювання на рак. Я, заступник голови правлiння Київської органiзацiї СПУ та заступник секретаря парткому, на Байковому кладовищi над могилою покiйника сказав коротке слово жалю. Пiсля мене виступили поет Юрiй Петренко, вiд колективу видавництва, та один iз друзiв В.Пiдпалого – поет Володимир Забаштанський. 

УКРАЇНСЬКЕ МИСТЕЦТВО ХХ СТОЛІТТЯ: ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИФІКАЦІЇ

ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИФІКАЦІЇ ХХІ СТОЛІТТЯ*

Орест Голубець, доктор мистецтвознавства
*Закінчення. Початок у №3, 2011
Дотримуючись загальноприйнятих у світі норм, до «сучасного мистецтва» відносимо творчі явища останніх двадцяти років. Цілком закономірно, що під це поняття підпадає українське мистецтво початку ХХІ століття.
В Україні поняття «сучасне мистецтво», однак, не має конкретного виміру, і його часова стабілізація – одна з найважливіших проблем сьогодення. Правильне, незаанґажоване, розуміння всього комплексу мистецьких явищ ХХ – початку ХХІ ст. в нас видається поки що практично неможливе. Адже в західному світі специфіку сучасного мистецтва, подану на тлі по переднього історичного розвитку, пересічний громадянин засвоює поступово – у дошкільних закладах, навчальних проґрамах шкіл, ліцеїв і гімназій, не кажучи про академії, інститути та університети.

МІСЦЕ ДЛЯ МЕТАФІЗИЧНОГО СВІТЛА

Стефанія Севері, член AICA, International Association of Art Critics NGO in official relations with UNESCO
Коли 2005 чи 2006 року я вперше побачила картини Володимира Луцика на його персональній виставці в Римі, то була дуже вражена. Роботи мистця виняткові – а на сучасній арт-сцені таке трапляється доволі рідко. Він знайшов власні характерні засоби вираження і, що найважливіше, не відмовився від живописних традицій, а оживив їх і зробив сучасними. Творчості Луцика притаманні перевага двовимірного подання і, як вислід, брак цікавости до просторового натуралізму; повторення зображуваних предметів як знак анулювання часу; розсіяне освітлення, що усуває час навколо нас, аби звільнити місце для світла метафізичного; вишукане використання кольору, не зміненого тіньовими ефектами; спрощення зображення – щоб виявити знаковий компонент. Але навіть якщо всі ці ознаки цілком припустимі щодо ікон, Володимир Луцик не іконописець – він сучасний художник, який уміє використовувати символи у формах, характерних для сьогодення. 

ТОЙ, ХТО ТРИМАЄ СВІЧКУ

Олександр Хоменко, літератор
«Десь речення доповнити, бо обірване, і вступ ще треба дописати…» – почутий із телефонної слухавки голос нас тановчо-учительними обертонами якось невчасно вихоплював із літепла звичної ситуації – людської балачки при столі, одбутої звичаєво чарки, плину вивільнених споминів із присмаком шляхетного полину… А ще направду заскочував, бо що ж писати про Ігоря Панейка, коли ще тоді, в ґалереї «АВС-арт» – по між картин його на стінах, поміж тамованих відсвітів сві тла і стишеного гомону вулиці, – ви повнившись, як Одіссей, простором і часом, «віддав» на її ж, головного редактор а «Артанії», диктофон усе, що міг і знав. Проте не минуло й години (достоту – не лихої, а творчої), як утямив я, що мерехтить тут жаринками своя висока невипадковість: Панейка годі й сподіватися «впіймати» в тотальності рефлексивного аналізу, заверши ти й картографувати, тобто – сказати, похизуватися своїм категоріальним інструментарієм і піти. Як і Фелліні (подіб но до ужгородського «острівного» мистця Федеріко наш – підкреслено театральний і дог либ но орґанічний), Панейко неодмінно відсилає до надцятого виміру, до погуку цілого, що завжди більше за суму доданків і частин, до апофатики, полілогу – і німоти…

НЕ ЗЛАМАТИСЯ НА СВОБОДІ

Ігор Панейко, мистець
Художник може витримати дуже сильний прес системи, але зламатися на побуті – каструлі, унітази… І, хоч як це дивно… на свободі. Коли дозволено все, дуже важко зорієнтуватися. Як казав колись один мій знайомий, ми наше мистецтво повинні адаптувати до европейського, щоб нас там розуміли. Це уніфікація, більшовизація. Не треба з мистецтва робити спартакіаду народів, переконувати, що якась течія сильніша, актуальніша.
Інколи молодь приходить й іронізує, що я відстав. А я у відповідь таку байку їм розповідаю. От ти дізнався про виставку сучасного мистецтва і тиж день сидиш – ваяєш. І здається, що сучаснішого вже нічого не може бути – класна картинка вийшла. Прийшов здати, а тобі кажуть, що запізнився. Вчора приймали сучасне, а сьогодні почали актуальне приймати. Ти побіг пе реписувати, не усвідомлюю чи, що таке актуальне мистецтво. Приносиш нові роботи, а тобі кажуть, що вже контемпорарі беруть. Отож – не плутайтесь! Не треба адаптувати мистецтво. 

ГУЦУЛЬСЬКЕ МОСЯЖНИЦТВО

Олекса Валько
Гуцульські художні вироби з металу кін. ХVIII – поч. ХХ ст.: Альбом/Упор. Олекса Валько. – Львів: Інститут колекціонерства українських  мистецьких пам’яток при НТШ, 2011. – 376 с.
Через своєрідні історичні та соціально- економічні умови гуцульська народна обробка металу стала унікальним явищем в українському мистецтві. На Гуцульщині від дав на поширений так званий мосяжний промисел – виготовлення виробів із «мосяжу» (від польського «mosiądz» – латунь). Цей місцевий термін увійшов у наукову літературу з другої половини ХІХ сто ліття, оскільки допомагає чітко відокремити названий вид виробництва від інших. Перші відомості про латун ні вироби гуцульських майстрів – хрести, зґарди, чепраги , топірці – маємо у праці австрійського вченого, професора Львівського університету Бальтазара Гакке, яка побачила світ 1794 року в Нюрнберзі. У 1791-1793 роках, за дорученням австрійського уряду, автор вивчав природні багатства Східних Карпат. 

КВІТКОВІ МІСТЕРІЇ В ДРАМІ ЖИТТЯ

Юлія Полтавська, мистецтвознавець
«Важливо не те, що ти малюєш, а як...» Так репрезентує сьогодення своєї творчости львівська художниця Антоніна Денисюк, яка належить до тих сучасних мистців, доробок котрих краще знають і поважають за кордоном, ніж у власній державі, хоча саме вони беруть участь у подіях, що формують упізнаваність України, її імідж.
Тож надзвичайно важливою подією стала перемога нашої співвітчизниці на VІІ Міжнародній бієнале сучасного мистецтва у Флоренції. Серед 2000 робіт 600 художників із 70 країн світу премією імені Лоренцо Медічі журі відзначило флористичні композиції Антоніни Денисюк. Ці роботи не лише втілюють міру художнього світосприйняття ав- торки, а й фокусують найхарактерніші ознаки загального творчого процесу. Картина «Даючи життя» припала до душі не лише мешканцям величного міста мистецтва і краси, – твори мисткині побачили представники різних країн світу.