ЧАС УТВЕРДЖЕННЯ АРТАНІЙСЬКОЇ УКРАЇНИ

Микола Маричевський, головний редактор
Десять літ тому в нашому культурологічному небі з’явилася ще одна ластівка – всеукраїнський альманах «Артанія». Ми спорядили її в дорогу з надією відвойовувати свій потисячолітній етнопростір, свої мистецькі обрії.

Чи справлялася «Артанія» з цією високою місією? Скажемо сьогодні – і так, і ще не зовсім. Довшим було «розкачування». Бракувало зосереджуваності й дружньої підтримки потрібної автури – тих культуровідчих та знаючих мистецтво вчених, котрі могли б сміливо (й фахово!) оглянути величезний пласт культури минулої й сьогоднішньої, вдумливо формувати нашу націологію.

 

ЗАПОВІТИ «КОБЗАРЯ» ДО 190−ОЇ РІЧНИЦІ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Богдан Стельмах
Щоразу, коли береш до рук Шевченків «Кобзар» і наново пускаєшся в мандри стежками його сумовитих віршів та битими шляхами його могутніх поем, – щоразу дивуєшся собі й друзям своїм, і дивуєшся усій людності українській: чому з нас такі погані учні? «Але ж є винятки!» – заперечать обурені. Є, безумовно, є; та винятки, як знаємо, лише потверджують правило. До того ж їх так небагато, що й нині ось годі відмовитись від приємності ще раз бодай для початку перелічити найяскравіші з них. Отже, ретельними учнями Шевченка і пильними читачами його «Кобзаря» були самовіддані речники новітнього українського націоналізму Микола Міхновський та Дмитро Донцов. Якраз у «Кобзарі» вони побачили і вичитали таке, чого іншим не вдавалося.

«ЗА СВІТ СТАЛИ КОЗАЧЕНЬКИ...»

Валерій Ілля
«за Світ стали козаченьки...»
виніс батько сідло
мати шаблю
од сестриної сльози свічка засвітилась
що при ній осідлано коня
б’є копитом кінь щоби збудить й полеглих
а пан сотник коло церкви дочекатися не можуть
поки хлопці в пазухи понабирають солов’їв
поки та рука дівоцька пустить стремено
вже на корогви дихнула пісня
кров орлина з солов’їною змішалась
вже злітають хлопці в сідла
аж в крові дідів орлиний клекіт
дрібно кінь передніми перебирає
ніби змій толочить
бо козацьке око не потрапило ні разу їх побачить
щоб затулить собою найсумніше в світі
серце України
материна рука вже хрестить шлях
а над степом сльоза сонця сходить
на віки
навіки

ЗОРИТЬ КРАПЛИНА СОНЦЯ

Василь Слапчук 

***
ВИБІР ДОРОГИ
Плащ подорожнього над колискою
висить.
Подорожній на роздоріжжі спинився:
прямо підеш, наліво чи направо
звернеш...
Яка кого доля чекає – все на камені
написано.
Тільки ж вибір нам дається,
коли ще читати не вміємо.
Хто хоче долю свою знати,
нехай каменя з собою бере

«НАШ ЧАС – НАШ ПРОСТІР»

Володимир Данилейко
Під такою «серійною» назвою в сучасному українському мистецькому світі з’явилися перші книги творів наших мистців, доробок яких є знаковим у рідній культурі.

Відкриває серію поважна книга майже незнаних (не опублікованих) мальованих аркушів – картин славетної у всьому світі, дивотворящої Марії Приймаченко. Частина з них досі є власністю родини відомої мисткині, дещо взято із фондів Хмельницького художнього музею та Національного музею Т.Шевченка у м. Києві, – за надання цих матеріалів редакція складає їм щиру подяку. Книга уперше так широко презентує те мистецтво, яке являє сьогодні істинне лице національної художності України. Для допитливих, тих, хто хоче більше дізнатися про творчість художниці, у книзі вміщено статті приймаченкознавців В.Данилейка та О.Найдена.

ЄВГЕН ЛИСИК: ПРОСТІР, МОРАЛЬ...

Любомир Медвідь, народний художник України, член-кореспондент Академії мистецтв України, професор Львівської академії мистецтв
Цікаво, чи у нашому суспільстві, зокрема, в його естетичному діапазоні, властивому нашій сучасності, наступить момент усвідомлення Лисика як визначного автора, творця, мислителя? Адже вельми промовистим і загадковим є явище, що наше сприйняття, приміром, Лесі Українки-драматурга, новатора Архипенка, апологета національного імпульсу Донцова чи Франка по-справжньому, на жаль, так ще й не відбулося. Дивно, народ, в надрах суспільної свідомості якого універсальність образного світосприйняття закладена у самій його генній системі, виявляється «нездатним» засвоювати уроки універсальності у творіннях своїх найвизначніших геніїв. Підпорядковуватися навіяним ззовні обставинам і виявляти хронічну неувагу до власних глибинно закладених переваг. 

МИСТЕЦТВО ЯК ЕТНОІДЕОЛОГіЯ

Валерій Сніжко, кандидат біологічних наук
Поза етнічною приналежкістю людство не існує. Винятку не складають ані відлюдники, ані пустельники, ані напівпервісні маленькі угрупування людей з пралісів Амазонії чи р. Конго. Адаптаційна пластичність в умовах природного розмаїття Планети сотворила психоетнічні варіації виду Homo sapiens. Ще не вміючи аналізувати, проте цілком усвідомлюючи жорсткість природного «вишколу», давня людина обожнювала своє довкілля, створивши теїстичне світовідчуття, основою якого було довкілля – свій Бог. Проте він не міг бути одним в уявленні давньої людини – Природа багатогранна, різноманітна і різнокольорова, тому вона божественна. І найдавніші малюнки на стінах печер засвідчують, яким дивовижно одухотвореним є виображений Всесвіт тогочасної людини в «залах» мистецько-містичної «галереї» Кам’яна Могила.

ЕПОХАЛЬНЕ ВІДКРИТТЯ

РОЗКОПКИ 1901 РОКУ В ЦАРИНІ ТРИПІЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Вікентій Хвойка
З огляду на з’ясування різних сторін так званої Трипільської культури, я в 1901 р. поставив собі за завдання розкопати глиняні майданчики у віддалених одна від одної місцевостях. Змушений був обмежитися тільки двома пунктами – поблизу міст Ржищева і Канева. Трипільська культура, при усьому своєму поступовому розвитку і довговіковому періоді існування, в усіх відношеннях передує могильним насипам з похованнями скорчених пофарбованих скелетів, не кажучи вже про ті, котрі вважаються скитськими. Таким чином, вона є першопочатковою і належить ще до неолітичної епохи кам’яного віку. Як показує низка розкопок, ця культура завжди і всюди зустрічається у двох видах, відмінних за умовами. 

УТВЕРДЖУЮЧИ ЛАДОВІСТЬ СВІТУ

Ярослав Кравченко, кандидат мистецтвознавства
Коли заходжу в гості до давнього товариша, львівського колекціонера Володимира Гусара, не можу відвести очей від декількох полотен-натюрмортів на стіні галереї-вітальні1. Це твори талановитого, але не надто відомого широкому мистецькому загалу мистця Олекси Шатківського (1908-1979). А ще – зразу ж згадую невисокого зросту чоловіка у «артистичному» чорному береті, з лагідним поглядом добрих очей на виголеному, з тонкими гострими рисами, обличчі, якого часто зустрічав на початку 70-х років на мальовничому львівському проспекті. І завжди він намагався першим привітатись із набагато молодшим від себе юнаком...
А ще – розмови у батьковій робітні в помешканні на вул. Лисенка, куди часто заходив п.Олекса, щоб поспілкуватись зі своїм ровесником – бойчукістом Охрімом Кравченком2.

ЕКСПРЕСІЯ ПОЧУТТІВ У ТВОРАХ СОФІЇ ЗАРИЦЬКОЇ

Павло Лопата, мистець, м. Торонто (Канада)
Ім’я Софії Зарицької серед плеяди українських мистців першої половини XX ст., займає особливе місце. Технікою монотипії, якою художники в той час користувалися дуже рідко, вона створила багато нових творів високого мистецтва.
Відповідно до короткої біографічної інформації в словниковій частині, вміщеної в другому томі «Енциклопедії українознавства», що з’явилася друком 1957 року під редакцією д-ра Володимира Кубійовича (1900-1985) та даними у журналі «Нотатки з мистецтва» 1972 року, а також довідками мистецтвознавця Богдана Певного (1931-2002), Софія Зарицька народилася 21 серпня 1903 року. Проте прочитуючи статті Володимира Поповича, друковані в тих самих «Нотатках з мистецтва» (число 27) і в журналі «Образотворче мистецтво» (число 6, 1991) та заглянувши на сторінки енциклопедичного довідника «Мисці України», котрий видано за редакцією А.В.Кудрицького у Києві 1992 року, виявляємо, що дату народження Софії Зарицкої там подано 21 серпня 1897 року.