ДО ЛАДУ

Ще вчора Е. Тоффлер і Д. Белл провіщали прихід постіндустріального інформаційного суспільства на зміну індустріальному, а тепер ідеться про те, що й інформаційне суспільство пережило свій пік, і, мабуть, поступатиметься місцем посткомп’ютерній цивілізації психотехнологій. Непередбачувані цивілізаційні зміни, неконтрольовані глобалізаційні процеси породжують страх перед невизначеним майбутнім, страх утратити своє «я», можливість і мужність бути самим собою. Розгул космополітизму нищить національний духовний простір, окреслений вірою, мовою, культурою, інтелектуальним потенціалом, національним інформаційним простором, – усім, що становить національну ідентичність, втрата якої призводить до економічної та розумової залежності.
Швидка агресивна цивілізаційна деструктивна інтервенція порушує природний самісний ладовий плин культури. 

ЗОЛОТІ ВОРОТА

Анатоль Лупиніс
Асфальт в жагучих обіймах сонця
важко дихає, вгинається під ногами.
Дерева з обтятими віттями –
каліки дерева. Квіти, закуті в бетон,
позбавлені пахощів квіти.
Люди, уярмлені Молохом,
Загнані в щільники люди.
Золоті Ворота шляху,
обтятому з обох боків.
Заґратовані Золоті Ворота
на шляху, що веде в нікуди.
Увійдеш з одного боку –
вийдеш в нікуди, Увійдеш з другого боку –
вийдеш в нікуди.

ПОНОВИМО!

Олександер Сопронюк
Анатоль Лупиніс – Лєґенда. Чесна авантюра. Задавнена, що вийшла на Кін, Вільна Україна. Владімірскій централ – на цілих десять років – там підняв повстання – і зостався без дужих ніг!.. Дніпропетровська «псіхушка»… Усього не переказати… Чечня… Початки Вільної України… Карцери… «Одіночки»… Проте… Наразі нам ходитиме про поезію… Перед Вами Анатоль Лупиніс – поет. Од серця. Божий. Без «pops-и». На свої 70 літ. У 21-й день липня. Там, на могилу, лягли квіти… Хто пам’ятав – прийшов… …Є і були очі. Зосталися відносини. І життя… І те, що не купується – і не продається. На тому й станемо, – Анатолієві Івановичу… На ювілей.

ЗНАЧИТИ

Олександр Фисун, мистець
Уперше про Анатолія Лупиноса я почув по радіо «Свобода». Мовилося, що він, один із політв’язнів, підняв і очолив повстання «зеків» проти сваволі сатанинської машини – системи концтаборів в СССР. Нечуване зухвальство: мураха сміливо кинулася на двобій із бульдозером! Ось так в алегоричній формі виглядав його чин.
Згодом, 1981 року, про бунтаря, як про людину мужню, самовіддану, войовничої вдачі, з особливим пієтетом згадував талановитий тенор-артист із театру Київської опери Іван Савич Чуйко, який від кінця 60-х і до 1972 р. керував Київським міським музичним товариством, у ті роки в нього працював перед другим ув’язненням Анатолій Лупиніс. І уявився він мені незборимої сили козаком колись вільних наших степів. Захотілося образ героя відтворити мовою екслібриса. Ще зі студентської лави художнього інституту в Києві, коли 1965 року були заарештовані перші дисиденти, запало в душу бажання в екслібрисі (ця графіка малих форм ставала на ті роки популярна серед мистців Балтії, Кавказу, а найбільше – в Україні) ощадною мовою ліній розказати якнайбільше про них.

ЕКСЛІБРИСИ АНАТОЛІЯ ЛУПИНОСА

Павло СКОЧОК
Найдавніший із відомих нам Лупиносових книжкових знаків, що його вирізав напровесні 1971 року київський художник Микола Черниш, і досі, певно, припадає пилом у каральних архівах чи й знищений котримсь із українських страхопудів після повторного арешту всесвітньо відомого політв’язня 28 травня того ж року, за тиждень після протестаційного виклику Системі біля пам’ятника Тарасові Шевченку. Шансів, що в паперах художника – копія чи варіант того блискучого екслібриса,– геть обмаль, бо об тій порі Божий хист Чернишів був у повному розквіті, і Майстрові, завжди бездоганно вигострені, різаки віртуозно чаклували над дерев’яною заготовкою чи на лінолеумі без варіантів, з ходу, як-то кажуть вояки…
Нікому зі смертних не дано зазирнути до внутрішніх нуртів мистця в передмить творення, і зовсім не дивним буде, що я, добрих три чи чотири роки по відлученню від журналістики, регулярно якось там трохи відігріваючи вже приморожену Системою свою публіцистичну душу в аурі відомої всьому фрондному Києву майстерні, міг нічого й не знати про попередні, домашні Майстрові ескізи-заготовки.

ЩО ДАЛІ?

Орест Голубець
Од часу докорінних змін, що розпочалися на культурно-мистецьких царинах в Україні кінцем 1980-х, пройшло майже 20 років. Жодне нинішнє поцінування минулих процесів, ба більше, пошук «спільних знаменників», неодмінно виявляє крайню неоднозначність і суперечливість думок. На жаль, мусимо констатувати: від моменту ґвалтівної трансформації герметично закритого суспільства у відкрите та вимушеного одночасного руху у двох протилежних напрямах (самоідентифікація в історичному розрізі та осмислення парадоксального у своїй основі мистецтва ХХ століття) все ще не розв’язана низка основоположних питань.
Перехід од ідеологічного контролю до стану «вседозволеності» відбувся швидко, та не прояснив ситуацію, а, радше, нагромадив проблеми, що й досі належно не аналізовані і теоретично не осмислені. З-поміж інших, спробуємо застановитися над тим, як подолати явище «перехідного» періоду, що його автор назвав свого часу «новою кон’юнктурою». 

МИСТЦІ ПРО МИСТЕЦТВО

Святослав Гординський
Українські мистці цікавляться і переймаються не від нині проблеми суто українського образотворчого вислову. Мистці попередніх мистецьких періодів – ми маємо на увазі передусім проміжжя від часів більш-менш Шевченка до кінця 19 ст. – намагалися розв’язати ті проблеми передусім тематично і в дусі реалізму. Розвивати свій реалізм у напрямі якихось стильових шукань вони ще оминали, і це було природне явище, бо вся їх енергія ішла на те, щоб відірватися від умовних академічних стилів до живого і свіжого пізнання природи і життя. Проблема стилю, як такого, стала актуальна щойно на переломі 19–20 ст., після великого досвіду передусім імпресіоністів, які навчили наших мистців дивитися на картину більш з погляду суто малярських заложень. Мурашко, Труш, Северин, Новаківський, Бурачек не оминали тематики, проте, не вона одна, не її оповідний, описовий момент (як, напр., у Красицького чи Пимоненка) стала головною проблемою їх творчости, а більш момент побудови картини на основі формальній.

ДО ВАС Я НИНІ ПІДНОШУ РУКИ

Ольга Різниченко
Іноді час в уяві мистця і глядача розходиться до такої міри, що на якесь порозуміння між ними годі й сподіватися. Із цього твердження постає питання: чому модерне й авангардове мистецтво і досі не сприймає широка публіка? Відповідь: вочевидь, матриця лінійного й емпіричного світосприйняття, сформована у ХVII столітті і масштабно атеїзована в столітті ХІХ, так вросла в колективну самосвідомість, що видалити її без шокової терапії неможливо. Але чи була б шокова терапія авангардового мистецтва ХХ століття цілющою для масової самосвідомості? Однозначно – ні. Під пресом модерної та авангардової естетики масова самосвідомість розбилася б на друзки, розщепилась і перетерлась як пісок. Проте в інший стан не перейшла б і не вийшла б на новий рівень. Адже нові напрямки і стилі ХХ століття були реакцією переважно на формальний бік мистецтва минулого, на його відповідність видимому, предметному світові. 

ДО ЖИТТЄПИСУ МАЙСТРА

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА БІОГРАФІЯ
Тарас Возняк, головний редактор журналу «Ї»

Майстер Пінзель (?-1761) заводить усіх дослідників своєї творчості й біографії в доволі складну ситуацію. Інколи це скидається на чисту містифікацію. Одначе перед нами величезний творчий доробок – і це проблема. Особливо для західних дослідників. Бо ж направду: як могло статися, що майстер такого штибу, такого цільного європейського рівня був донедавна зовсім незнаний.
Та все ж загадка (чи несправедливість) не такого вже й далекого ХVIII століття не розгадана. Пінзель на триста років був забутий, як і нині широко відомий Антоніо Вівальді (1675-1741). В історії не лише українського, а й світового мистецтва ця загадка умовно прибрала ім’я Іоанн Георгій Пінзель, а можливо Йоган Георг Пільзе чи Ян Георг Пельце, і зрештою, вже зовсім, на перший погляд, екзотично – Джовані Джорджі Поцці. Він міг прийти з Богемії чи Сілезії, Баварії чи Італії. Або, будучи русином чи поляком, мандрувати тими краями в пошуках майстерності й знань. 

ПОСТАВА

Володимир Онищенко, мистець
Оксана Малишко народилася в козацькім краю у сім’ї мистців. Росла серед фарб, пензлів та олівців. З дитинства опановувала різноманітні мистецькі стилі. Малою, звичайно, наслідувала своїх батьків, нині визначних мистців України. Згодом, коли серйозно стала навчатись академічному мистецтву, пішла своїм шляхом. В мистецтві це головне – йти своєю дорогою, тією вузенькою стежкою, рідною, українською. Років із дванадцять Оксана працює на ниві графіки і, зокрема, книжкового знаку. Початкові творчі роботи були несміливі, але добре скомпоновані і грамотні в малюнку. З часом її твори стали врівень із доробком відомих мистців цього жанру, такими як Василь Перевальський, Микола та Петро Малишки, Ніна Денисова, Грицько Корінь, Іван Остафійчук, Богдан Сорока… До речі, В.Перевальський – її вчитель. Серед них Оксана починає творити.