КАЛИНОВИМ МОСТОМ

Алла Маричевська
Понад десять років тому на культурологічній національній царині постала «Артанія». З огляду на державотворчі, політичні, соціальні процеси 90-х альманах ставив собі за мету повернути якнайбільше людей до лона рідної пракультури, соборувати націотворчу думку на Батьківщині й поза її географічними межами.
Альманах з чітких національних та ідейних позицій проголосив: по-новому формувати-осмислювати український мистецький простір. «Він став однією з лабораторій з вироблення національної ідеології в теперішньому вкраїнському мистецтві» (М. Маричевський «Артанія», 1998, № 4, стор. 3). Протягом десятиріччя увазі читача пропонувались аналітичні статті про особливості сучасної образотворчої семантики та структури мистецького процесу, матеріали, що розкривали своєрідний погляд на свіже розмаїття вітчизняної арти, повернули в Україну десятки забутих і незнаних українських достойних імен. 

МИКОЛІ МАРИЧЕВСЬКОМУ НАВЗАЄМ

Роман Яців, кандидат мистецтвознавства
З кончиною Миколи Маричевського мимоволі постають історико-культурні аналогії на масштаб такої втрати.
«Упала колона» – такими словами сучасники свого часу означили смерть Павла Ковжуна; таких же трагічно-величавих метафор шукали й ті, кого потрясла смерть Георгія Нарбута. Тисячі й тисячі болючих втрат в українському мистецтві так чи так відгукувались у співвітчизників, але рідко коли поставала потреба задіяти таку масштабну меморіальну форму-символ. З української духовно-культурної дійсності двох останніх десятиліть така потреба постала чи не вперше. «Упала колона». Надто багато сходилося на конструкції імені Миколи Маричевського, аби відчути загальнонаціональний вислід цієї втрати. Інтелектуал із широким діапазоном знань і запитів, ідейний провідник у просторі ілюзій, псевдовартостей і неоцинізму, громадянин із рідкісною відвагою бути чесним перед самим собою і чесно сприймати справжню Україну. 

ВІТАЛІЙ БОРИСПОЛЕЦЬ

***
Ще вчора
шукав порятунку
від самоти
та випадково
зачепився за юрбу
й одразу відчув
переваги
даровані людині
яку ніхто не турбує
Лише мрія
лишилась
за лаштунками подій
і навіть
не зіщулила плечі
коли її брали під руки
і тягли до кімнати
викривлених доль

БАРИКАДИ НА ХРЕСТІ

Юрко Гудзь
уривки з поеми

А. …ІНТРОДУКЦІЯ
Ти запитуєш у мене, чи ще зосталася на підвіконні нашої кімнати («нашої» – на кілька днів останньої зими минулого тисячоліття) глиняна пташка, що так терпляче крізь біле марево мерзлого вікна очікувала нашого приходу…
Не знаю… Я там давно не був… У тій кімнаті живуть зовсім інші люди… Твоє пророцтво про «наше тисячоніччя» так і не збулося… Але завдяки йому я все ж пережив ту зиму і перейшов по замерзлій воді з Лівого берега – на Правий, до відчинених Царських Воріт Немиленської церкви.
Добре, що ти нагадала мені про той глиняний свищик… Від нього збереглася лише округла дерев’яна клітка, схожа на маківку дитячої церкви… 

ЮРКО ГУДЗЬ

Анатолій М. Шевчук, історик мистецтва, фундатор Центру мистецтвознавчих та етнографічних досліджень Житомирщини
Одного зимового вечора, напередодні своєї рокованої смерті, до мене завітав Юрко Гудзь. Пригадується, мовилося про молодь, про її позицію.
Безперечно: мої песимістичні сумніви з приводу повсякденної байдужості нашого студентства до України злютували шляхетного літератора, бунтарного Юрка Гудзя. Він заспокоював мене, казав, що ми мало спілкуємося з молоддю, яка вже «всотала в себе європейські підходи до життя. Їм лише потрібен добрий сучасний керманич-ідеолог».
І вже перед тим, як іти до хати, Юрко зашаріло мовив до мене: «Пане Анатолію, я написав одну річ… Я хотів, аби Ви з дружиною прочитали».
Із чорного портфеля він дістав целофанового пакунка – поклав на столі.

 

ІЛЮСТРАТОР ВАСИЛЬ СЕДЛЯР

ДО ЮВІЛЕЮ РЕПРЕСОВАНОГО «КОБЗАРЯ»
Тетяна Андрущенко, кандидат філософських наук
Сьогодні ця книжка сприймається як соціальний і художньо-естетичний феномен епохи. 75 років тому в харківському видавництві «Література і мистецтво» вийшов «Кобзар» Тараса Шевченка з ілюстраціями Василя Седляра. Видання присвячувалося 70-м рокови-нам смерті поета – великоформатне, щедро ілюстроване, чималий тираж. Книжка стала значним мистецьким явищем і мала великий суспільний попит, позаяк через два роки у 1933-му була перевидана 10-тисячним тиражем. Але незабаром і художник Василь Седляр, і автор передмови Андрій Річицький, і упорядник тексту Михайло Новицький, і сама книжка були репресовані. Відтоді три покоління людей не мали змоги її побачити. Нині «Кобзар» з ілюстраціями В. Седляра став раритетом, а його поодинокі вцілілі екземпляри понівечила цензура.

МЕТАМОРФОЗИ УЛЯНИ ЯРОШЕВИЧ

Оксана Ракус-Жмурко
Розповідь про Уляну Ярошевич можна розпочати банально: «Її роботи не можуть залишити бай- дужим нікого». Такий на перший погляд солодкаво-традиційний початок криє у собі значну долю істини. Правдивість цього вислову можна легко справдити, з’ясувавши деякі засади творчості. Насамперед, це здатність змінюватися, надто ж – радикально. У даному разі експерименти – то щось на взірець джерельної води для спраглого – це очевидна органічна внутрішня потреба автора. Характерна та водночас дивовижна риса цього процесу – брак упередженості та підсвідомого страху перед неуспіхом, що сприяє якісній динаміці. Друга важлива ознака творчості – наявність інтелектуального та інтуїтивного начал. Ці чинники зумовлюють тематичний спектр доробку, його сюжетну специфіку, будують образні домінанти. 

СКРИПКОВІ П’ЄСИ ДЛЯ ЗЕЛЕНОЇ ХВИЛІ ЕТНО -АРТУ

Олесь Остапенко
Вельми позитивно сприймаються в Одесі маляри фольклорного напряму, що несе в собі феномен культурної конвергенції – образно-стильової міг- рації з інших областей України до її південного краю. На цій царині творили: насправді народний художник Юрій Коваленко (1931-2004) із Прилук, самобутній Валентин Алтанець (1936-1995) із Кривого Рогу; працює світославний Андрій Антонюк (1943 р. н.) із Первомайська Миколаївської області (останній, хоча й живе у Миколаєві, малярству навчався в Одесі, де починався його творчий шлях і проходять його вернісажі). Саме ця трійка в останню третину минулого століття (десь із 1967 року) своїм мистецтвом протистояла руйнівному наступу соцреалізму на царину народної культури та етнічних традицій, протистояла наступу катівної машини культурного етноциду, що її запустила Москва.
 

ПРАЦЕЮ І ДУМКОЮ

Кузьма Федченко
Минуло 113 років з відкриття Вікентієм Хвойкою Трипілля. Та й по сьогодні долаємо величезні перешкоди на поширення знань про Трипільську цивілізацію та достойну оцінку її впливу на українську людність та історію світу взагалі.
Епоха неоліту та енеоліту ховає в собі відповіді на багато проблем, що маємо їх в технократичній агонії «цивілізаційного розвитку». Мабуть, з часу «спалення» Олександрійської бібліотеки, ведеться глобальне редагування й замовчування допотопної історії людства. Та час невпинно біжить уперед і відкриває багато таємниць з минулого. От із Трипілля має в собі безліч таких таємниць. Прожити 2500 років гармонійно на землі, зберігши її силу та родючість, а не перетворити землі на пустелю, змогли тільки високоморальні, що знали (відали) про світ та довкілля, люди. 

СИМВОЛІКА УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ КАРТИНИ

«КОЗАК-МАМАЙ»
Мілена Чорна
Проблема інтерпретації української народної картини «Козак-Мамай» безпосередньо пов’язана з феноменом українського козацтва. З-поміж причин побутування серед науковців поверхової інтерпретації композиції цієї картини головною є та, що вітчизняні історики не роблять належного акценту на характеристиці українського козацтва як лицарсько-чернечого ордену, а також на його магічно- релігійних аспектах.
Запорозька Січ була своєрідним військово-чернечим орденом зі своїм устроєм, організацією, ієрархією, кодексом (регулою) та магічно-містичною практикою – її наявність становила характерну рису усіх західноєвропейських орденів, і у запорозьких козаків не викликає сумнівів, з огляду на численні свідчення іноземних істориків, сучасників Запорозької Січі.