КАРБ

Раїса Лиша
Стандарт і вторинність, що запановують у самих формах існування людини цивілізації, гасять сутнісно-буттєві форми мистецтва, як і саме чуття форми. Стиль епохи демонструє непевність того, яким йому бути. Безсутнісні пошуки форми, замкнені самі на себе, втомлюються і самі швидко перекидаються на стандарт.
Метафізична ситуація нового часу (вона таки захопила вже й Україну) – це ситуація людини, відірваної від «буття» і зануреної в «суще». Хоча, за формулою Гайдеґґера, вона «стоїть на просвіті буття», і її справдешня сутність – в екзистенції. Людина страждає на «позбавленість батьківщини», тобто «близькости до буття», і поки що їй не вдалося повернутися в «екстатичне проживання поблизу буття» й тим «дати вихід власному існуванню».
Направду, навіть та «близькість до буття», що в ній ще жили наші дідусі й бабусі, сучасній безпритульній людині видасться чимось незбагненним і зайвим. 

ГОЛОСИ І СПОМИНИ СТАРОСВІТЧИНИ

Олександр Хоменко, поет, есеїст
Ними, сяйними й літеплими, якщо й набуваються, то воднораз: снопами світла спадають вони на людину звідтіль, де «Відкрилось зростання небес/І зменшення часу» («Гоголь», збірка «Трисвіт»), забираючи її з собою цілою, всю, до решти. Їх не настарчиш, не накопичиш, не навизбируєш у мудрих фоліантах, хіба випросиш у Бога, і тоді душі, щедротно засіяній Ним «зернами кришталевої музики», відкриваються світи і засвіти в триванні кола безмежного – від безначальної альфи до прикінцевої омеґи, і теплі кванти випрозореної ісихії проступлять у синтаґмах малярства чи поезії. Для загалу ж вони, спомини, зазвичай – не-пожиточні і не-помічні, бо занадто герметичні, особистісні, супротилежні так уподобаним ним екстатичним аванґардистським стилізаціям під симулятивну давнину (ампір доби Консульства й Імперії, гмахи Тисячолітнього Рейху, «стиль Сталін»), де все послідовне, геометрично вивірене, ніби симетрія одностроїв, й дидактичне, а всі пазли тріумфом волі увібгані в котрийсь із чорних квадратів. 

МОЛИТВА

Раїса Лиша

Молитва матері
за світ і за сина.

Молитва батька
про діяння,
що не осквернятимуть
землю.

Молитва квітки,
щоб все розквітло.

Молитва про найсвітліше
кохання.

Молитва про волю
і Батьківщину.

ДВА СВІТОГЛЯДИ В ПЕРІОД ГЛОБАЛІЗАЦІЇ:

КУЛЬТУРНИЙ ІМПЕРІАЛІЗМ І КУЛЬТУРНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ
Петро Іванишин, доктор філологічних наук, професор
Витлумачення складних явищ емпіричної дійсности – справа непроста, ускладнена, окрім інших моментів, браком часової перспективи, що перешкоджає природному для наукового чи філософського мислення, аби дистанціюватися від об’єкта дослідження. Однак і тут можна зарадити ситуації, застосовуючи до поцінування явищ та закономірностей довколишнього життєсвіту гносеологічні критерії, що пройшли випробовування часом, довели власну неконтроверсійність та продуктивність.
До такого типу критеріїв можна віднести, наприклад, один із націоекзистенційно верифікованих принципів христологічної герменевтики, що має універсальне епістемологічне значення. Віднаходимо його у застереженні Ісуса Христа супроти майбутніх псевдохристологів-фарисеїв, «лжепророків», прихованих «вовків». Згідно з методологією Божого Сина слід дивитися не на слова людини і навіть не на її діяльність, а на результати тієї діяльности – «плоди».

МІРА ЖИТТЯ

Олександр Сопронюк, головний редактор газети «Слово»

«І край мене почує…»
Василь Стус 

Пневі, одсічені в зруб, костури стояли нам у зріст. 140 живих кронових смертей (понадстолітні жилаві дуби і сосни), що німотним стогоном заклякли в землю, долучилися до вічности Василя Стуса. У столичному Святошині глупої ночі (а саме – і то вельми знаково – з 9 на 10 березня) ґендельній лихварній руці (ТОВ з обме- женою відповідальністю «Компанія Етрекс») запраглося скинути в чорну безодню сквер імені ґеніального поета. Натомість виставити кіптявою чергову свічку – офісно-торговельно-розважальний комплекс «подобою» на сучасний ґлобалістичний кшталт…
Український народ, проте, не відступив. Буденного квітневого дня чоловіки й жінки, хлопці й дівчата, діти взялися носити воду і живити в землю свіжі деревця. Було легко, позаяк владно ми були вбережені: машиново і раціями охороняла київська міліція.

ВІКТОР ЗАРЕЦЬКИЙ РОЗМОВИ З СИНОМ

Олексій Зарецький, кандидат філологічних наук
Вереснем 1989 року моєму батькові, знаному українському художникові Вікторові Зарецькому поставили невідворотний діагноз — рак підшлункової залози. У жовтні провідний столичний хірург Володимир Земсков зробив операцію, яка показала — хвороба на останній стадії, пухлина неоперабельна, — жити залишилося, за медичними приписами, три, п’ять місяців. Місяці за два батько набрав свого майже природного стану, і взимку в Кончі–Заспі ми записали на магнітофонну тасьму його розповідь про мистецькі уподобання, жертовну працю і непрості життєві перипетії.
Помер він 23 серпня 1990 року...
«Артанія» на своїх шпальтах в ексклюзиві подає батькове слово.
Подумаймо над ним спільно.
В добру достойну путь.

 

КАРБ

Раїса Лиша
Людину створено з глини?.. Замісивши глину, аби помазати хату, й обгладивши її руками, бачу, яка вона руда, золотава, гарна й чутлива: ось-ось немов заворушиться, оживе... В ній вочевидь щось живе озивається.
Та чомусь усе ж здається мені, що людину створено з усього, як також із нічого. Правда, коли оте все перемішати, може, то й була глина Творця? Інакше чому бринить, ніби маю в собі цілий світ, у якому є все, хоча воно мені й не відоме, і тому всьому немає кінця? Чому якесь таємниче немовби десь трива і трива оживання?..

ПОРІДНЕНІ З ГЛИНОЮ

Ігор Пошивайло, кандидат історичних наук, заслужений діяч мистецтв України
До столітнього ювілею гончарського подружжя Гаврила та Явдохи Пошивайлів у Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара» відбулася виставка «Поріднені з глиною» (30 березня — 3 травня 2009 року).
Унікальність цього мистецького проєкту полягає насамперед у тому, що вперше представлено такий обшир творчого надбанку-спадку корифеїв українського гончарства з Опішного, до того ж у співпраці низки державних, громадських і приватних інституцій та установ. Після довгих десятиліть фондового «ув’язнення» представлено класичну опішнянську народну кераміку 1950-1980-х років із державних і приватних колекцій України (мальований посуд, декоративні тарелі, вази, скульптура, глиняна іграшка), рідкісні фото- й відеоматеріали. Відвідувачі цієї виставки побачили понад 500 унікальних гончарних творів Гаврила і Явдохи Пошивайлів–раритетів із колекцій Національного музею–заповідника українського гончарства в Опішному та його структурного підрозділу — Меморіального музею-садиби гончарської родини Пошивайлів, Національного музею народної архітектури та побуту України, Музею українського народного декоративного мистецтва, Полтавського краєзнавчого музею, Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», найбільшої в Україні приватної колекції опішнянської кераміки професора Леоніда Сморжа, приватної колекції родини Пошивайлів.

ГОНЧАРНІ ВИРОБИ ГРИГОРІЯ ДЕНИСЕНКА

Анатолій Шевчук, історик мистецтва
Як вікоповно живе прадавня традиція автентики форм у народному гончарстві, так самим ужитковим виробам із глини, що їх створив Григорій Денисенко на гончарному крузі, притаманні провідні праформи, котрі чітко віддзеркалюють характер та першопошуки творчих імпульсів простолюддя. Вони утримують не лише родинну естетику гончарювання Київщини протягом багатьох століть в Україні, а й мудрі інтонації корифеїв гончарної справи майже всієї другої половини ХХ століття – Михайла Бібіка, Михайла Козленка, Афанасія Вернигори, Павла Павленка та Василя Дерепи.
Григорій Павлович Денисенко – заслужений майстер народної творчости України, колишній активний секретар Великої ради Спілки майстрів народної творчости, лавреат премії Данила Щербаківського. Цього потужного філософа-мислителя, який впоював у себе мову народної художньої кераміки України, українці спромоглися вшанувати лише перед смертю мистця, нагородивши його 25 січня 2001 року орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

У КОЛІ ЗЕМНОМУ ТА КОЛІ НЕБЕСНІМ

Оксана Алексєєва, мистецтвознавець
Перш ніж творчість стає свідомим вибором, мистець вибудовує свою філософію. Складає неповторну метафізику творчости. І коли ця метафізика, підперта майстерністю, досягає найвищих щаблів духу, виникає власний стиль. Творчість знаної запорізької мисткині Лариси Жолудь перебуває наразі в одному з тих найзаповітніших злетів, котрі означуються роками наполегливих пошуків; сумлінням, відданістю, невгасимою снагою.
Пані Лариса – кераміст Божою милістю. Глина для неї – не лише неперевершений за пластичними можливостями матеріал, а й жива стихія Всесвіту, першоелемент мистецького світогляду, складова художнього образу. Підсвідомо відчувати глину, здатну повсякчас перетворюватися, народжуватися, відновлюватися та самостверджуватися, мисткиня навчилася в дитинстві, коли вразлива дівчинка ліпила кумедні створіння з пилюки на стежинках, поливаючи їх спершу водою.