КАРБ

Опанас Заливаха
…Основа справжнього мистецького твору великого лету полягає в сакральності, колись-бо так було, навіть мистець молився і постився перед початком творчого акту. Мудрець сказав одного разу: все можна взяти від чужинця, окрім віри. Віра, взята у чужинця, не спасає, а губить. Ще і в Шевченка зазначено – коли в своїй хаті своя правда, і сила, і воля. …

Алла Горська
…Історія – це не нагромадження фактів, а розвиток, поступ. Мистецтво – не нагромадження компонентів, а єдність їх у розвиткові.
Народження нової мистецької української школи – це об’єктивна істина. Кажуть, «рано про це говорити», «мені подобається, не подобається».
Мені «не подобається» мистецтво Пікассо як прояв світогляду світового міщанства.

ПОЕТ ДУХОВНОЇ СВОБОДИ

Василь Барка, письменник
Не інтерпретувати, не трактувати чи досліджувати з позицій тієї чи тієї наукової школи, а переживати Шевченка міг тільки Барка, якому торішнім липнем виповнилося б сто років. Великого Кобзаря, його творчий чин, інтелектуальну потугу на відстані душі чув Великий Лірник, перебуваючи з ним в одному духовому і тому ж таки інтелектуальному полі, хоча часу між ними – понад століття. До того ж ще й прозорливо означив місце таких Ґеніальних праведників на цьому світі. «Гадаю: так дивно, мабуть, з людством... тепер все в ньому перевернулось, мов з надрів духовної плянети життя його: вибухнуло, розбило тоненьку коронку, потріскану, нитками фарисейства зшиту.
Були величезні праведники – їх постріляно, повішено.
«Праведникам жити заборонено!» – таблиця почеплена проти сонця. І ніхто не дивується».

ORDO AMORIS: ПРИВАТНИЙ ДОСВІД ОДНОГО ПРАГНЕННЯ

Анатолій Дністровий, письменник, кандидат філософських наук
Як звичайна й пересічна людина, що не причетна до ґрунтовних релігійних практик, інколи думаю про такі важливі речі, як можливості власної віри, віднайдення звичайної людської мудрости. Не впевнений, чи здатний усе це осягнути (навіть для себе); зрештою, важлива не спроба пояснення, а сам факт замислення. Переконаний: якщо людина прагне змінитися на краще, переродитися, то всі оптимальні інструменти на це знайде в самій собі. Не говоритиму в дусі імпотентного моралізму, що люди не повинні бити одне одному пики, красти чи принижувати одне одного, а ще – щодня бігати до церкви і таке інше. Вже кілька років мене непокоїть питання: чи зумію знайти/виробити – аж до останнього свого подиху – такі інтереси до світу та його різноманітних речей, що не викликатимуть у мене відрази й розчарування, поспішливого захоплення й обожнювання, а головне – не зазіхатимуть на інші свободи.

КАРБИ УКРАЇНСЬКОЇ ГЕНЕТИЧНОЇ ПАМ'ЯТІ

Василь Корч, мистець-графік, майстер витинанок
Летять паперові силуети птахів, людей, тварин стінами, сволоками, вікнами, біжать орнаментальними квітковими стрічками попід мисником, полицею на хліб, божницею, – і все це збирається на «дереві життя», що розкинуло широку крону на свіжо вибіленій печі; кути печі обведені синькою, а дерево, наклеєне на печі, виглядає, наче у великій ошатній рамі. Цю вирізану з кольорового паперу красу наклеїли сюди перед весіллям старшого брата Анатолія – мама казали, що на цьому дереві все життя братове, коли той намагався розпитати в неї, що значить зображення. 
Паперові силуети переплітаються в хаті з вишивками на рушниках, подушках, із рядочком козаків на конях, що кудись їдуть горішнім краєм двопільного килима, із квітами на його основній частині й рядочком зв’язаних між собою людей, що йдуть його нижнім полем.

«Я – ВЖЕ ЗЕМЛЯ. А ВАМ ЩЕ ТРЕБА НЕБА…»

Олександр Сопронюк, головний редактор газети «Слово»
Володимир Затуливітер – український поет, філософ і характерник – одійшов на той світ січнем 2003 року. Одійшов страшно і гірко. В замиканій, з вийнятим вікном, хаті, на долівці знайшли ми неприродно викручене, обпалене і знівечене тіло поета. Та й судмедексперти (їх ми з близьким Затуливітровим другом Вадимом Бородіним привезли з Черкас – у Каневі своїх чогось нема), що з ними лаштував поета в останню дорогу, з усіма властивими цим парафіям атрибутами, фахово проказали: не сам, помогли, і дуже. Чорний отруйний погар. Власне, класична літературна смерть. Достеменно – «на чорний заказ», що в Україні, на превеликий сором і біду, стало вже звичним ділом…

ПОЕТИЧНІ КОРАЛІ ЗАТУЛИВІТРА

***
Прийшла невкрадена. Сказала: з раю.
Не посувайтесь. Я постою скраю.
Не відтісняючи роди й народи,
тини свої розкинула й городи.

Жита цвітила. Розцвітала маки
і про майбутні дбала розумаки,
що ми народимось, як тато буде,
і виплачемось, може, в люди,

й розкажемо: хоч сіяна із краю,
не звідкись Україна,
нам дійшла із раю.

ПАСТУХИ БДЖІЛ

Володимир Затуливітер
В селі знають не лише одне одного, але й поіменно усіх псів, котів, півнів та іншу живність. Оно розкукурікався. Шандор розривається – загуляв господар. І придумав тоді (…) переловити, перенумерувати, а через сільраду – чи тепер с/голову – переназвати всіх мишей.
Перепис мишей.
А як бути із щурами? – понявкувала опозиція. […] 
Сашура ввібрав, утягнув і носом, і ротом стільки смороду, погару, що крізь його горлянку анічого, окрім матюків, уже вирватися не могло.
Ліньки вставатоньки, потягусюваньки, телепуговатоньки до кранчика, відкручуватоньки його, вмиватосеньки еtс. А тут все просто. З печі гупнув, мерщій до вмивання – Дніпро за 300 метрів.

КНИГОЗБІРНЯ

ЗОЛОТЕ ПІДСОННЯ БОГЕМИ

Олександр Хоменко, поет, есеїст
Пощезному простору історичної доби, що її знаково- семантичний схилок іще намагається видати своє зіщулене передзим’я за обважнілу «осінь», хоча й роко- вану, проте відчайдушно-щедротну, не конче «на таблицях залізних» записано зрештою стати сновидою. Йому вільно, бодай іноді, підноситись до спомину, шляхетного й летючого, що, не лементуючи базарною перекупкою, вміє і промовляти, й німувати, і ввічливо поступитися місцем: тоді бутність не ламає собі карк у драґлистій ковбані басаманної «циклічности», а броститься новими з’явами і струменіє новими епіфаніями.

ЗА МИТЬ ДО СВОБОДИ

Оксана Алексєєва, мистецтвознавець
Мистецтво має надзвичайну силу. Траґізм долі мистця – зазвичай запорука духовної висоти його творчости. Мистецький доробок видатного запорізького художника Станіслава Шинкаренка (1922-1991), ще не поцінований належним чином українським мистецтвознавством, можливо, слід розглядати саме як вислід цього великого і незбагненного закону. Рушійна засада розвитку його гармонійно обдарованої творчої особистости – відчуття траґізму життя, яке він перемагав силою своєї мистецької вдачі.
Постать Станіслава Шинкаренка – одна з провідних у мистецькому житті Запоріжжя 60-80-х років. Він – член Спілки художників СРСР із 1961 року, один із фундаторів її Запорізької організації. Роль Станіслава Шинкаренка у процесі розвитку професійного мистецтва Запоріжжя, покладена на важелі часу, незаперечна.