КАРБ

ЯК УБИВАТИ НАЦІЇ
Юрко Позаяк, письменник

Якщо чоловікові зрубати голову, то це ґарантований труп. Зрубав – і можеш спокійно йти: воно саме собі посіпається й затихне. Із націями ж річ зовсім інша. Голову рубонув – воно впало, смикається... Здається, все до ладу, але це не так. тут тільки відвернувся, а з неї нова голова виперла, і починай усе спочатку. Бо треба вже як голову відхайдокав, то сиди й не відходь, а як тільки нова стала зав'язуватися – зразу й гати. але й тут не все просто. Буває, зрубають голову – і сидять коло шиї, ждуть. та голова в нації така штука, що може звідки хоч вирости. І тоді пиши пропало, все знову починати треба.
Нещодавно я бачив таку націю. Вона йшла вулицею, вся смикаючись і тіпаючись, незграбно переставляючи тим, що, здається, було колись руками і тепер ставало ногами, хапаючись за стіни тим, що раніше було ногами, а тепер ставало руками.

ІМПЕРАТИВ ПРЕДТЕЧІ

Петро Іванишин, доктор філологічних наук, професор
Чим більше мене переконують у тому, що ми жили чи живемо в епохи «розвинутого соціалізму», «толерантного» постмодернізму, пострадянської «економічної кризи» тощо, тим чіткіше усвідомлюю щось абсолютно інше. Ми, якщо, звичайно, ідентифікуємо себе з українською нацією, вже довший час жили і живемо в епоху Тараса Шевченка. Але часто не помічаємо цього. Принагідно до дат згадуємо його ім’я та долю, з більшим чи меншим успіхом читаємо поезію і дбайливо витираємо порох із поставлених на полицю «Кобзарів» та почеплених на стіну портретів. І переважно на цьому все. Духовне спілкування із ґенієм закінчується, і починається одвічна людська спроба жити, розуміти себе і світ, розв’язувати особисті, загальнонародні та міжнародні проблеми… Але чомусь уже без Тараса Шевченка. 

«Я ПОСТІЙНО ЗГАДУЮ ЦЮ ПРЕМІЮ...ТОЙ КАНІВ: ЗИМНО, ХОЛОДНО…»

Кость Лавро, головний художник видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 
лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка 2010 року

Олександр Сопронюк, поет, головний редактор газети «Слово»
Олександр Сопронюк: Найперше хочу привітати тебе з заслуженою і – що найголовніше! – з прижиттєвою відзнакою. Бо у нас зазвичай як робиться: треба одійти у кращі засвіти – тільки тоді тебе визнають-пошанують, ба більше: стануть голосити – «кого ми втратили». Як на мене, треба давати людині все за життя, поцінувати талант, дати певні пільги, умови, аби достойно і плідно працювала і далі здобувалась на світлі високі вершини творчої царини. Отож, вітаю тебе.
Кость Лавро: Дякую.

ВИСІК МЕНЕ ДОЩ ЛЮТОЮ ЖУРБОЮ

Олександр Сопронюк, головний редактор газети «Слово», поет, публіцист
Тої ночі були на гостині у Віктора Соловйова (це його рука взимку 94-го поклала на чорне тло світлий Іванів образ). 3рана вийшли в сніг – різкий, гострий і навдивовижу густий. Неспішно котили Вишгородською: минули Шевченків музейний будинок, далі – трамваєвий загін і той чорний Куренівський терен, де 50 років тому сталася «потопальна» траґедія...
Німували – Царинний умів красномовно мовчати. Коли вже бралися під гору од «спартанського» стадіону, Іван, начебто знічев'я, кинув до мене: «Сашку, проситиму тебе про щось...» На трамваї, за числом 11-ть (своїм ходом), дісталися леґендарної кав’ярні на Пушкінській.

НАМ НОВІ НЕ ПОЧИНАТЬ ПІСНІ, КОЛИ ЗАМУЛИЛАСЬ МЕЛОДІЯ ПЕРВІСНА

Іван Царинний, поет

УРОКИ МАЛЯРСТВА

Важливо акварелі вдало підібрати,
По променю піти
І фарби не розхлюпать.
Уміти звуки ранку Із дитинства слухать,
І головне – Світанку не проспати.

ЦЕ Я – ЗАШНУРОВАНА В ШОРИ МІШЕНЬ

Іван Козаченко
Мова йде про туман, що не має початку ні краю,
про замріяний самообман, де і я, нерожденний, згораю.
Про дітей і тварин, що не винні у нашому горі,
про ліхтар маяка і вітрило в далекому морі.
Про найближчих людей, що давно вже далеко, не з нами,
про скелети ідей і про сонце понад табунами.
І про цятки зірок, що зоріють – зіниця в зіницю,
і про те, що рокує пророк, про надії тремтячу синицю.

ДЕРЕВА ЗАПЛЕЛИ НА СВІТЛІМ НЕБІ ТИН МІЖ МНОЮ І МІЖ НИМ

Віктор Шакула

МАТЕРІ
Ми довго проживем, на те і світ безмірний. 
І погляд розгорта, і розвіває сніг, 
вірніше, сніг лежить, немов пустий напірник,
сніжинок крутія потверджує цей збіг.

Ми довго проживем, на те і я у тебе.
І знову виника безгрішність білизни.
Я так ще не вертавсь, як деревце отерпле,
у свій найперший сніг, по сьогоденні сни.

ТАК СТРАШНО КЛЕКОТИТЬ ВОДА, В ВІНКУ НЕ РОЗПЛЕСКАЛАСЬ...

Петро Галич

КАМІНЬ
Біг вітер по землі кривий –
з дороги збився.
І я б почув тоді:
– Повій...
Та камінь звівся.
Сидів на ньому сонний крук,
Цей вічний Каїн.

КИЇВСЬКА КВАДРИҐА: ПОЕТИ ПОСЕРЕДИНІ СВІТУ

Олександр Хоменко, поет, есеїст
Вони залишили непочатими уготовані їм жбани з єлеєм – обравши інший шлях, інше посланництво, іншу харизму. Хтось готувався до довгої ночівлі, знімаючи відсотки із пожовклих «активів» комунально-кухонного бунту, хтось, злодійкувато озираючись, записувався в чергу на Шевченківську, вправні й меткі дерибанили Спілку, конвертуючи власну недовизнану ґеніальність у стабільну нерухомість чиновно-опецькуватого Печерська, комусь навіть пощастило «вписатися» до кошари під куполом – лише їхнє довкілля лишилося діткливо-чистим. І білим, бо шляхетна кров на білому снігові відлунює лише обраним: «Сніги//останній сніг цілує ряст//так як цілують тих що не приходять», – значив порубіжного 87-го – наприпочатку їхньої епохи – Петро Галич;

НА ЗЛАМІ СВІТЛА Й ТІНІ

Володимир Кудлач, мистецтвознавець
Мистецтво Ігоря Марковського логічне й струнке за своєю стилістикою, емоційне й мінімалістичне за способом вираження. Творча манера художника вирізняється підвищеною експресією й водночас конструктивністю форми та, хоч як це парадоксально, до певної міри тяжіє до примітиву. Видається, що володіння формою в академічному сенсі – вроджений для мистця досвід, що його дав Усевишній.
Показові в цьому плані його натюрморти (2009), що на побутовому рівні зображують християнські символи – книга (Біблія), чаша (Ґрааля), риба та червона драперія... Серед персонажів християнської історії, до яких у різні роки звертався Ігор Марковський, – апостол Петро. Вперше художник звернувся до образу Петра, ілюструючи «Неофітів» Тараса Шевченка (1996).