УРИВОК ІЗ РОМАНУ «СПОКУТНИК І КЛЮЧІ ЗЕМЛІ», 1969-1988

Василь Барка
– Ану, пригляньтесь, пильно пригляньтесь до цієї скульптури і скажіть мені: чим різниться весь образ від безлічі модерністичного виробу з однаковою темою?
– Думаю, тут секрет чужий багатьом модерністам, бо майстер хотів віддати враження від небесної краси, а наші сучасники здебільшого звороговані навіть проти земної, – в духовності. І той самий образ часто зводять до потворного обрису і відстрашуючого виразу.
– Наполовину вірно. З переконання свого модерністи теперішні більшістю зневажають красу одухотворену. Декотрі з критиків твердять, що в багатьох випадках причина криється одна: нездібність відчути справжню красу й її відтворити. Набагато легша справа – відскочити в «антикрасу» і захищати її як новознахід, підкріплюючи продукцією, доведеною до фантастичного потворства. 

«...НЕБА НЕ СХОДИШ БОСОНІЖ»

Павло Гірник

Спізнилося небо тебе прихистити на мить,
І тіло піднесли дими понад капища отчі.
І вже – не спочити, а просто себе зупинить,
У віщого сну напитати, обмовки пророчі.
Спізнився – очікуй нагоди.
Не встиг, то ходи по землі.
Ховай за халяву на цямрині писаний аркуш.
Коли біснуваті на втоптаній в душу золі
Шикуються знову на Євалт яничарського маршу.
Навіщо тобі прозирати оту марноту,
Палити останні легені сипкою пітьмою?

ПОЕТ ОДНІЄЇ КНИЖКИ

Іван Андрусяк, письменник
Кажуть, що кожен поет усе життя пише одну книжку. Це не зовсім так. Принаймні до Тараса Шевченка, з яким це твердження передовсім асоціюють, воно достосовується найменшою мірою: все ж ранній Шевченко-романтик і пізній Шевченко-модерніст (саме модерніст – я свідомий того, про що мовлю) суть дуже різні поети. Про Франка чи Рильського тим паче й мови тут бути не може. А ось Свідзинський чи Бажан і справді наче одну книжку писали – щоправда, «середина» в Бажана одверто провалюється (ну, на ту пору все провалювалося, цілих два десятиліття поезії в Україні практично не було), але ж, скажімо, «Будівлі» й «Нічні концерти» просякнуті одним і тим же «духом культури». Прикметно, що навіть у рамцях одного покоління бувають поети, які, раз уловивши власну тональність, шліфують її все життя; водночас бувають поети, здатні суттєво, часом навіть радикально змінюватися.

РОЗМОВИ З СИНОМ

Віктор Зарецький
Закінчення. Початок у № 2, 2009
Я ж не можу сказати своїм учням щось на кшталт: «Художник має вміти те, щоб заробити гроші» або «Будьте голодні, страждайте заради чистого мистецтва». Такого не можна казати. На це може піти той, хто відчув у собі силу, потребу. Це вільний вибір, особиста справа. Це не для школи: «Вмирай, але роби мистецтво» або «Вмирай біля того аванґарду». Це стосується, наприклад, Філонова. Можна подивитися «Портрет Глєбової», його сестри, або ранні роботи. Йому нічого не закинеш – це досконалість. Він вмів зробити будь-яку роботу. Філонов – російський художник, що жив у Совєтському Союзі. У нього був «пунктик» – треба зробити сильніше за Пікассо. Він як великорос вирішив зробити мистецтво світового рівня, яке буде триматись як завгодно. Він задумав таку роботу до молекули, до міліметра. Це було супер, і це робила бригада.

СПОЧАТКУ ЇМ БАГАТО ХТО ВІРИВ…*

Петро Іванишин, доктор філологічних наук, професор
Полеміка довкола письма постмодерних авторів, яку часто піднімають різні українські видання та окремі дослідники (останнім часом у «Дні», «Літературній Україні», на «ЛітАкценті» тощо), свідчить про постійний інтерес суспільства до самого постмодернізму. Зацікавленість цю, на мою думку, варто підтримувати і продовжувати. Ще Ф.Ніцше – предтеча новітньої доби – застерігав, що сила нації безпосередньо залежить від сповідуваних нею естетичних ідеалів.
На мою думку, кореневих причин появи та утвердження постмодернізму в другій половині ХХ століття, як і будь- якого іншого кризового явища доби «катастрофічного обвалу культурних цінностей» (Ж.Рюс), чимало. Такі речі не постають спонтанно.

ПОДОРОЖНІ ПІД ХОРТИЦЬКИМ НЕБОМ

Оксана Алексєєва, мистецтвознавець
Мистецький пленер «Хортиця крізь віки», який вереснем 2009 року всьоме пройшов у Запоріжжі, набув нової метафізичної перспективи в еволюції своєї первісної ідеї. Хортицький пленер – один із тих небагатьох комерційно незаанґажованих проєктів, котрі в сучасній бізнесу підпорядкованій українській пленерній системі мають духовне завдання національного культурного відродження. Міжнародний склад пленеру 2009 року, який, безперечно, невипадковий, зрушив світоглядні засади, що закладались та зберігались від самого початку його розвитку. Мистці з України, Польщі, Словаччини, Білорусі утворили спільноту, котра справді ґенерувала дух творчости, і від нього, мов іскри, народжувались нові, метафізично та історично зорієнтовані концепції.

В ЦАРИНУ СИВОЧОЛОЇ ПАМ’ЯТІ

Анатолій Шевчук, історик мистецтва 
У груповій виставці «Око і етнопростір», присвяченій пам’яті Миколи Маричевського, взяли участь провідні мистці України: Станіслав Антонюк, Павло Волик, Наталія Галушко-Аксьоненко, Галина Готшалк, Світлана Зелена, Володимир Кобилінський, Ми- кола Перемишлєв, Олександр Слудковський, Микола Соболівський, Тетяна Кравченко, Валентина Трощенко, а також дев’ять художників-початківців із Житомира, Дніпропетровська та містечка Пулини: Петро Веселовський, Галина Касянчук, Віктор Кучерук, Наталія Макарчук, Сергій Носок, Анатолій Паньковик, Віталій Правдицький, Ольга Покотило.
У декоративній інтер’єрній композиції «Омиті віками» Наталії Галушко-Аксьоненко глибинно аналізується національний Космо-Психо-Логос крізь призму артефактів мистецтва трипільської культури, які лише в наш час принагідно оцінюються в рідному видноколі.

МАЕСТРО СВІТЛА

Василь Ковальчук, мистець
Мало, ой як мало у нас мистців зберегли віру у свої ідеали, сповідуючи головні завдання мистецтва: єдність, гармонію людини й космосу, оптимізм, силу духу, поетичність. До плеяди таких належить Валентин Алтанець – один із найсамобутніших українських мистців кінця XX століття.
Важкі дитячі роки довелося пережити Валентину разом зі своїми близькими: війна, голод, деспотизм сталінської епохи. А мама всіляко підтримувала його прагнення до малювання. «Я жив із дідусем та бабусею в селі, – згадує Валентин. – Мама – зовсім молода, але вже посивіла – працювала в місті. Одного разу, коли мене поранило вибухом снаряда, прибігла за тридцять кілометрів у село – і одразу ж змушена була повернутися, щоб не запізнитися на завод і не потрапити в тюрму...»

БІЛЬ ЙОГО ДУШІ

Орест Голубець, доктор мистецтвознавства
Вереснем 2009 р. у Львівській ґалереї мистецтв відкрилася велика виставка малярства Олега Мінька. Подія стала справді непересічною, зібрала чимало прихильників таланту художника та, водночас, виявила проблеми теперішнього мистецького світу. Наскільки потрібний сам мистець, який відсвяткував своє 70-ліття, та його творчий доробок суспільству з утраченими критеріями вартостей, поняттями краси й моралі? Чи усвідомлює це суспільство значення багатолітньої самовідданої творчої праці і в який спосіб її поцінує? Чи природна скромність автора може вести до його майбутнього забуття, чи з нами щось «негаразд», і ми до цього часу не зуміли розбудувати структури, що зобов’язані оберігати та примножувати надбання нашої духовної скарбниці?

ДУМК И З ПРИВОДУ І БЕЗ...

Василь Копайгоренко, мистець
Для професійного художника пошуки свого творчого шляху, власної манери починаються тоді, коли він опиняється один на один із білим полотном. Позаду роки академічного навчання, і здається, що знаєш усі секрети, та, водночас, нічого не знаєш. Розумієш, що в тобі закладені основи, і що не вистачає досвіду творчо- го, життєвого...
Моє покоління було позбавлене можливости вільно мандрувати світом, бачити збірки відомих музеїв, навіть книги з якісними репродукціями потрапляли до рук нечасто. Спроби вийти за рамки загальновизнаного напрямку соцреалізму не просто засуджувалися, а й загрожували мистецькою «анатемою». Всі інші «ізми» з радянського мистецтва вилучалися. Тих же, хто насмілився подолати табу, не брали на жодну виставку, позбавляли замовлень, йому була закрита дорога до Спілки художників України, і як результат – творчий вакуум.